Тверія, Табха, Мертве Море і верблюди

Коли вчора заселялись в готель Panorama, хлопець на ресепшені сказав, що у нас найкращий номер. Не знаю, чи вірити йому щодо внутрішнього доволі простого інтер’єру, але це справді одна з двох кімнат, що має великий балкон з видом на вулицю ХаГалі і Тіверіадське озеро, тобто Кінерет. Небажання вмикати на ніч кондиціонер, щоб не застудитись, і доволі тепле повітря з вулиці вже о 05:30, сприяли тому, що я не проспав отакий чарівний схід сонця над озером. В такий час дуже гарно видно профіль дзвіниці грецького православного монастиря, що стоїть біля озера.
Доспавши ще трохи, і ще раз помилувавшись видом з балкону, на цей раз вже під пекучим сонечком, вирушаємо в дорогу. Але спочатку ще трошки Тверії, бо не можна побувати в цьому місті і не подивитись на могилу Рамбама. Поки ми петляли по вуличках, шукаючи до неї дорогу, декілька раз проїхали повз оцей шедевр живопису - фасад будинку Лев Ха-Галіль (Серце Галілеї), розписаний сценами з життя міста французьким художником Гілбертом Кодейном. А оцей шмат кам’яної стіни чи то вежі - залишки архітектури хрестоносців.
Вчора ввечорі, під’їжджаючи до міста, я прочитав в своїх путівниках, що Тверія - одне з чотирьох святих для євреїв міст в Ізраїлі, на ряду з Ієрусалимом, Цфатом і Хевроном. Кожного року сюди приїжджають тисячі євреїв на могили раббі Моше бен-Маймона (Рамбама), Йоханана бен-Закая і Аківи. Всі вони тут жили не просто так: близько двох тисяч років тому, після вигнання римлянами євреїв з Ієрусалиму, Тверія стала головним духовним центром країни. Цікаво, що при цьому назву свою вона отримала від імені римського імператора Тіберія, на честь якого її побудував в 17 році до н.е. Ірод Антипа. Спочатку навіть євреї і селитись в ньому не хотіли, але врешті решт Ірод побудував тут велику синагогу, і євреї почали потроху заселяти її. Довгий час Тверія, чи то Тіверіада, як вона тоді називалась, була столицею Галілеї і одним з найкрасивіших міст Палестини, якщо не рахувати іншого шедевру Ірода - Кейсарії.
Євреї Тверії не брали участі в повстанні 70-го року, і тому, певно і вижили, і врешті решт ще і прийняли багато інших євреїв, що змушені були після подавлення повстання втікати з Ієрусалиму і інших міст. Схоже, що саме тут, в 13 нових побудованих синагогах, вищій єврейській академії, перенесеній з Ієрусалиму, і єшивах формується сучасний ортодоксальний іудаїзм - іудаїзм без Храму, який, до речі, в тому ж 70-ому році і було зруйновано. Саме тут зводяться в єдину книгу - Мішну - головні постанови і правила. Тут записується і частина так званого Ієрусалимського Талмуду. А оця червона металева конструкція, що нагадує мені квітку лотоса, і є надбудовою над могилою Рамбама, одного з найвідоміших талмудистів, який жив в 12-ому столітті. Звичайно, на розвитку іудаїзму історія Тверії не закінчується: після прийняття християнства в Римській Імперії, Тверія відігравала не менш важливу роль і в його розвитку, тут майже ціле століття навіть було єпископство. Як і на всій палестинській землі, були тут і араби з халіфом Омаром, і хрестоносці, і сарацини, і навіть хасіди під керівництвом рава Менахема Менделя з Вітебська... Але нам вже пора, і помилувавшись на північному виїзді з міста видом на Кінерет, рушаємо вздовж його узбережжя на північ...
Минулого року, об’їхавши все західне узбережжя Кінерету від Капернаума до Ярденіта, ми пропустили одне невеличке містечко - Табху. Насправді, сьогодні це і не містечко навіть, так само, як і Капернаум, а невеличка церква на тому місті, де Ісус зробив
чудо примноження хлібів і риби, тобто нагодував п’ятьма хлібами і двома рибами п’ять тисяч людей, які слухали його проповідь. Як я прочитав в інформаційному листочку в церкві, оточуюча місцина колись носила назву Ейн Шева, через те, що тут колись було сім джерел, а в часи Ісуса вона ще називалась Магдалинськими межами (від "маі гад" - вода щастя), саме так вона згадується в Євангелії від Матвія. Перші чотири століття тут жили виключно християни-євреї, які передавали з покоління в покоління спогади про перебування Ісуса на цій землі - про чудо з хлібом і рибою, нагорну проповідь і явлення людям після воскресіння.
Близько 383 року сюди прийшла паломниця Егерія і залишила записки, які збереглись і до наших днів. Вона стверджувала, що камінь, на якому Господь розкладав хліби, використовується тепер як вівтар, навколо якого побудована церква. Не знаю, звідки вона була, але судячи з її імені і того, що це вже було після прийняття Римською Імперією християнства як офіційної релігії, а з цим відповідно і початку ненайкращого етапу розвитку Церкви від гаслом цезарепапізму, є у мене великі сумніви щодо цього каменю: хліб був, благословення було, роздача хліба була, а от про камінь нічого в Євангеліях не сказано... Та і вівтар - якесь несумісне явище з іудео-християнським етапом розвитку Церкви, більш відомим нам як Першоапостольська Церква. Але як би там не було, в 450 році ця церква була перебудована в Візантійську і прикрашена красивою мозаїкою в стилі модної тоді в церквах Єгипту.
В 614-ому церкву було зруйновано під час нападу персів, і більше ніж на 1300 років поховано під попелом, допоки в 1932-ому археологи Мадер і Шнайдер не розкопали тут стару кладку з мозаїкою, яка чудом збереглась. А в 1982-ому було побудовано нову церкву, яку ми власне і відвідали, і яка зараз є власністю Німецького об’єднання на Святій Землі і доглядається монахами бенедиктианського абатства. В церкві викладена нова мозаїка, яка в деяких місцях перемежовується шматками оригінальної. Під вівтарем знаходиться найвідоміша мозаїка цієї церкви, що стала візитівкою Табхи - дві рибки біля кошика з хлібом. Хліба звичайно ніхто біля церкви не роздає, а от помилуватись на живу рибу, яка кишить в маленькому фонтанчику на подвір’ї церкви, можна.
На горі Заповідей Блаженства нас знову задавила жаба платити за в’їзд на територію францисканської церкви, і тому, оглянувши на прощання Кінерет з цієї гори, ми вирушили назад на південь вздовж узбережжя, милучись з вікна машини різноманітними пейзажами...
які, чим далі на південь від Галілеї вглиб Палестинської автономії по дорозі до Мертвого моря, ставали все більш сухими і пустельними...
А ось і Мертве море і вже знайомий пляж Ейн Геді, де ми і зупинились для соляних ванн і невеличкого обіду.
А оце вже десь на узбережжі південного клаптика Мертвого моря в районі Ейн Бокек, заїжджати в який вже було пізно, бо попереду була ще незвідана частина дороги через пустелю Негев до наступного хостелу.
Пустеля Негев, яка займає величезну частину південного Ізраїлю, виявилась доволі красивою, а місцями навіть чарівною, як, наприклад, отут на оглядовому майданчику Неве Зогар.
	На величенній карті під склом, що стоїть на майданчику, я вичитав, що південний шматок Мертвого моря мілкий в порівнянні з північним, і що море зміліло через те, що ще в середині 20-го століття Іордан майже перестав постачати нову воду в море. Швидше за все за
рахунок потужного використання його води для зрошення оточуючих полів, як в Ізраїлі, так і в Іорданії. А в 1977-ому море зміліло настільки, що південний шматок навіть відділився від нього, і зараз є штучним озером, яке використовується компаніями Dead Sea Works та Arab Potash Company. Обидві компанії перекачуть воду з північного шматка моря в південну, щоб підтримувати його і використовувати надалі в промислових цілях. Якби не таке штучне підживлення південного шматка моря, до сьогодні його б просто не існувало. Останній пункт на сьогодні - не зовсім звичний хостел під назвою Negev Camel Ranch, що власне і є верблюжою фермою з будиночками для гостей, яке знаходиться десь, як кажуть англійською, in the middle of nowhere - все, що є в радіусі в пару десятків кілометрів - військова база ЦАХАЛу, про існування якої десь поблизу говорив колючий дріт вздовж головної дороги і плакати з написами "військова територія, фото і відео заборонено". Коли ми прибули на ранчо, сонечко вже сідало і я так і не встиг сфотографувати чарівний захід сонця над пустелею.
На щастя верблюди нікуди із заходом сонця не дівались і продовжували жувати свою вечерю, хто лежачі, хто стоячи і створюючи натовп біля корита.
Біля нашого будиночку, який, як і всі інші, був зроблений з чогось схожого на ДСП, пофарбований зовні, а в середині оббитий плетеною солом’яною доріжкою на висоті до метру від підлоги, з висланою самотканими доріжками підлогою і ліжками з кольоровою білизною, була "територія для відпочинку": обгорнуті доріжками матраци і невеликий столик. Повалявшись трошки на вулиці, поліз я в будиночок розпаковувати чемодана. А потім ще була смачна і ситна, абсолютно вегетаріанська, вечеря з тушеними овочами, салатом, чечевицею і лимонадом з м’ятою...

Мертве море і Масада

	Сьогоднішня наша подорож - далеко на південь від Єрусалиму, в пустелю Іудейську. Вона починається десь прямо за самим Єрусалимом, коли зелені схили перетворюються на кам’янисті з рідкими деревами, а потім дерева взагалі зникають.
Виїжджаємо на 90-ту дорогу і прямуємо до Мертвого моря. Дивне тут місце, страшне навіть в якомусь сенсі: опинитись тут самому без води я би не хотів. Ось, де розумієш справжню ціну вони. В пустелі спека неймовірна, навколо тільки каміння і пилюка. Єдине, де можна сховатись від сонця - це тінь від гори. Здається, дощу тут не буває ніколи. Води - майже ніде немає. Тільки в морі, Мертвому, солона і отруйна. І все одно тут бігають деінде гірські кози з довгими закрученими рогами. Не знаю, що вони тут їдять - бачив тільки рослинки, схожі на верблюжу колючку. А ще деінде живуть бедуїни - люди, для яких, здається, пустеля - оптимальне місце для життя. Ніколи не бачив їх поселення в більш придатних для інших людей природних зонах.
Перша зупинка - Кумран. Тут в передгір’ї проводяться розкопки, початок яким поклали в 1947 році двоє братів-бедуїнів Мохамед і Ахмед, які пасли в цьому місці кіз. Одна коза впала в яму і один з братів поліз за нею, натрапивши на старі пергаментні свитки, які вони
спочатку взагалі хотіли порізати собі на одяг, але врешті помітили на них якесь письмо. Ці свитки виявились найстарішими знайденими на сьогоднішній день рукописами Святого Письма, датованими 2 століттям до н.е. Переписуванням їх займалась секта особливо релігійних іудеїв - єсеїв, які тут жили колись. Після детальних досліджень, тут було знайдено уривки майже з усіх книг ТаНаХа, окрім Книги Есфірь. І що здивувало найбільше людей - при порівнянні, наприклад, книги пророка Ісаї з найстарішим відомим до цього текстом 9-10 століть, різниця
	виявилась лише в 10 словах на всю книгу! Всі ці рукописи знаходяться зараз в музеї Ізраїля, а тут - невеличкий комплекс для туристів, куди ми заходити не стали, і, помилувавшись видом на Мертве море з гір, рушили далі на південь, вздовж скеляслих гір...
І ось воно, море! Перший пляж, який ми відвідали - Ейн Геді. Він знаходиться на західному узбережжі північної частини Мертвого моря. Тут немає великих і дорогих готелів, тільки поодинокі невеличкі готелі і хостели в стороні. Але є обладнані безкоштовні пляжі з платними душами.
А без душу з милом тут ніяк: крім солей, яких стільки, що воду на смак краще і не пробувати, в воді присутні фракції нафти, від чого вона дуже масляниста, і вилізши з такої води, люди липучі і солоні.
Плавати в морі майже неможливо, як неможливо і зануритись достатньо, але біля берега стоїть пост рятівників, які ретельно пильнують за тим, щоб люди не плюхались, не занурювали лице (що в принципі майже смертельно), і постійно нагадують про необхідність споживання достатньої кількості води. Зайти в воду теж важко: знімати капці треба перед самою водою, бо температура камінчиків така, що картоплю смажити можна, і навіть, потрапивши в воду, по мілині важко йти - каміння слизьке, а деінде навпаки шершаве, вкрите сіллю, і тому частина людей залазять в воду на всіх чотирьох лапах. Але не зважаючи на всі ці перестороги і незручності, вони все одно лізуть в цю гарячу, мертву і
	цілющу воду, і відчувають себе майже в раю, лежачи на ній. Не відлякує їх навіть те, що в воді страшенно печуть всі більш-менш свіжі ранки і подразнення. Після насолоди в солоній воді і душу обідаємо захопленими з собою фруктами і вирушаємо далі.
Якщо їхати вздовж Мертвого моря і розглядати навколишні гори, обов’язково помітиш одну гору, на вершині якої ніби три великих сходинки. Це не природна форма, люди там побували, давно і не раз. Це - знаменита фортеця Масада - символ мужності і волі у євреїв.
Ось і ми, набравшись мужності, купляємо квитка, сідаємо в отакий от вагончик і піднімаємось на гору. Страшнувато якось висіти на висоті в декілька десятків метрів над камінням.
Але, коли озирнешся, піднявшись в такому страху на гору, зрозумієш: воно того варте.
Фортеця Масада буда побудована царем Іродом в 25 році до н.е., на місці старої хасмонейської, для того, щоб в разі небезпеки для нього самого, втікти від усіх. А враховуючи його посаду і тогочасну ситуацію в римській імперії, особливо в Іудеї, небезпека могла з’явитись звідкіль завгодно. Тому і вибрав Ірод цю фортецю - далеко в горах, на висоті 450 метрів над рівнем Мертвого моря. Набудував тут собі і палац, і будинки для військових, і величенні кам’яні цистерни викопав для збереження води...
Але не так сталось, як гадалось, і знадобилась фортеця зовсім не Іроду, а тим, від кого він і чекав небезпеку. В 66 році євреї підняли повстання, яке було жорстоко придушене римлянами, і в 70 році єдиним осередком повстанців, до яких ще не дістались руки римлян, залишилась фортеця Масада, куди втекли зеелоти - особливо активні повстанці, зі своїми сім’ями. Всього їх тут було менше тисячі.
І протримались вони тут цілих три роки. Чесно кажучи, досі не розумію як. Так, тут були приміщення, цілі палаци з мозаїками і колонами. Тут були оборонні споруди з отакими от маленькими віконечками, через які видно навколишні гори...
І вода, як би це не дивно звучало, була: в отаких от цистернах, а фактично просто глибоких ямах в кам’яному ґрунті. Євреї, зрозумівши, що вони тут надовго, навіть синагогу побудували собі. Оця кімната з колонами - те, що від неї лишилось.
От тільки ніяк не збагну, де вони тут знаходили їжу. Невже, запасів, яких тут приберіг Ірод, вистачило? Думаю, якщо Ірод такі палаци тут будував, то і на запаси не пожалів грошей. Ось ці колові споруди - залишки Північного палацу.
	Як би там не було, але через три роки римлян це дістало і вони осадили фортецю, зробили таран і почали пробивати стіну. Євреї зрозуміли, що вибір у них невеликий, і вирішили, що краще вже смерть, аніж потрапити зі своїми сім’ями назад у рабство.
Тому вони вбили свої сім’ї, потім вибрали десятьох, які вбили всіх інших, а потім останній вбив їх і покінчив з собою. Коли нарешті стіна впала і римські воїни зайшли в місто, вони застигли в онімінні: на землі лежали мертві чоловіки, обійнявши своїх мертвих рідних.
Історія ця була записана Іосифом Флавієм зі слів жінки, яка вижила, сховавшись в цистерні для води, і досі є приладом мужності і незламності духу для ізраїльських солдат. В їх військовій присязі навіть є слова "Масада більше не впаде". А ми лишаємо це хвилююче місце, спускаємось вниз і рушаємо далі, до південної частини Мертвого моря в Ейн Бокек. Північна і південна частини моря розділені півосторовом і сполучаються вузьким перешийком. Південна частина висихає швидше і тому здається ще солоніша: тут дно не каменисте, а зі справжньої розсипної солі. До речі, десь тут знаходиться найнижча точка планети, близько 400 метрів нижче рівня моря. Враховуючи, висоту Масади, в 450 м над рівнем Мертвого моря, виходить, що вона приблизно десь на рівні справжнього. А ще під самою південною частиною Мертвого моря поховані Содом і Гомора. Ніхто, звичайно, ніколи не лазив їх там шукати. Думаю, це практично неможливо. В мертвому морі навіть глибину нормально виміряти не можуть ехолотом: хвилі гасяться раніше, ніж відіб’ються від чогось.
От і я виповз на берег. Тут ми потрапили на публічний пляж, який стіною розділений на дві частини: для чоловіків і жінок окремо.
А ще в Ейн Бокек багато шикарних готелей і магазинчиків з косметикою з солей і грязей Мертвого моря. Власне, ось одна з фабрик, яка цю грязюку копає і переробляє.
Сонечко хилилось на захід, ховалось за горами і освітлювало останніми промінчиками гори на тому березі, на території Іорданії, перетворючи їх на бузкові. А нам пора повертатись в Єрусалим...
По дорозі, якої не існує, і по землі, якої немає на карті. Певно тому, що ми не закачали в наш навігатор карту Західного Берегу. Тому і мандрували частково по білих невідомих територіях.