Дорога в Венецію

	Ура, один тиждень лекцій закінчився і можна помандрувати. Сідаємо на потяг до Венеції і розпочинаємо нашу подорож. Венеція - найближче до Трієсту "велике місто". На справді, Венеція - ніяке не велике місто, але це туристичний центр, тому тут є
цілих два аеропорти, з одного з яких ми завтра полетимо в Рим. А сьогодні наш квест - знайти свій хостел з дивною адресою. Як виявилось вже потім - номери будинків ніякого відношення до вулиць тут не мають і шукати номер 1699 між 1698 і 1701 пізнім вечором
у вузьких провулочках Венеції було марною справою. Бо будинок номер 1699 виявився десь в кілометрі від них. Але вечірня прогулянка видалась на славу, і приїхавши в місто, де тільки починало сідати сонце і запалювались перші вогники, годині о восьмій, до хостелу ми дістались
	близько десятої вечора, коли місто все було у вогнях, людей на вулицях стало менше, але мало хто ще спав - вони просто перемістились в ресторани і бари. Здається, це місто не спить ніколи. А нам все-таки пора, бо завтра знову в дорогу...

Венеція-Ріміні

Всю ніч, здається, йшов дощ. Принаймні, кожен раз, коли будили гомінкі сусіди в хостелі, він йшов точно, стукотів по вікнах, десь по дахах... І на ранок вся Венеція була мокрою і трошки сірою. Але навіть в такому вигляді вона дуже мила.

І все така ж романтична... і місточки з романтичними зізнаннями у вічному коханні, і афіші сучасного романтика - мого улюбленого Мода.

Навіть в цих кубічно-трикутних чоловічках з Росії є теж щось романтичне. Але пора в дорогу. І ледь добігши вчасно до вокзалу, стрибаємо в потяг і вперед - спочатку в Болонью, а потім в Ріміні.

І отут я відчув себе дуже модним каченям - навколо пальми, пляжі, і вид з нашого балкона - на отаку от красу, де можна зранку побігать і поплавать (не був би я синтипоновим!). А ось і дорога до щастя...

Романтично-дощова Венеція

Ось і почалась довгоочікувана велика подорож в країну Данте, Петрарки, Мікеланджело і найсмачнішого домашнього морозива. Знову улюблені Жуляни, яскравий фіолетово-рожевий літак Wizz Air з такими ж яскравими стюардесами, всього три години і приземляємось в міжнародному аеропорту Венеції - Марко Поло, від якого всього хвилин за 20 автобусом до залізничної станції Санта Лучіа.

Сьогодні якесь велике свято з концертами всюди, де тільки можна, включаючи кораблики. Через нього людей на вулицях трошки більше звичайного, а водяні автобуси, il vaporetto, не "їздять" до 19-ої години. Але навіщо вони нам? Ми ж не на автобусах кататись приїхали, а тому, згрузивши чемодани в свою кімнату в хостелі, вирушаємо в похід вздовж Canale Grande. До недоліків нашого хостелу можна віднести його довгу і важку назву Alloggi Gerotto Calderan, а до плюсів - все інше, включаючи чисті кімнати, милих людей на реєстрації і зручене розташування на площі Campo San Geremia в двох кроках від залізничної станції. Прямо під хостелом - ресторанчик, де власне подорож і розпочалась з чарівної пасти карбонара з рідним українським салом.

А далі - вузькі і затишні вулички, що плавно переходять одна в одну, з яскравими магазинами сувенірів, з яких найпопулярнішими, звичайно, є венеціанські маски, старими будиночками з традиціними венеціанськими балконами, і канали, канали, канали, по яких іноді пропливають гондоли зі смугастими гондольєрщиками. А ось і центральна площа, куди стікаються всі потоки туристів, з незмінною дзвіницею (il Campanile), палац дожей (il Palazzo Ducale) і знову гондоли. А ось і я з гондолами... Жалко, не було зайвих 50 євро проїхатись на такій красі, та і хто б мене, такого малого каченя, взяв... Але ж я - каченя, плавати вмію, певно, з мене б був гарний моряк, ну або хоча б гондольєрщик...

Непомітно на місто романтики опускається ніч, собор святого Марка вмикає свої вогні, як і всі інші будинки, і навіть оцей шикарний лайнер, і назад до залізничного вокзалу вирушаємо на водяному автобусі разом з силою силенною інших туристів з усіх куточків планети.

Пропливаємо під .... мостом, і ще купою інших мостів і місточків, і милуємось як ще пару годин тому сіре від хмарної погоди місто перетворюється на різнокольорову казку з вогней.

Ось нарешті і церква Санта Лучіа з одноіменним залізничним вокзалом зліва. З нього завтра зранку і вирушимо в Ріміні.

А поки що, сфотографувавши ще одну венеціанську казку - вітрину одного з незліченних магазинчиків з венеціанським склом, повертаємось спати.