Останній день в Трієсті

Ось і все, останній день в Трієсті... Сьогодні ми вирішили ще раз прогулятись по улюбленому місту, спустились до моря, традиційно зустрівши декілька прутких ящірок, що так люблять теплі італійські камінці, сіли в автобус і поїхали в центр міста.
Погода була гарна, і в тихому Великому Каналі відзеркалювалось яскраво блакитне небо, а на єдиному, здається, місточку через нього все так само стояв і дивився на перехожих Джеймс Джойс, який прожив тут в сукупності більше десяти років. Цікаво, чи міг би він уявити собі, що колись лауреат нобелівської премії Мюррей Ґелл-Манн візьме саме з його твору "Поминки по Фіннегану" слово "кварк" (що насправді є німецькою назвою домашнього сиру) для назви фундаментальної частинки Стандартної моделі? А тим більше, що колись в цьому місті буде побудовано міжнародний інститут теоретичної фізики імені Абдуса Салама, теж, до речі, нобелівського лауреата і одного з творців теорії електрослабкої взаємодії?
Але Трієст - це не тільки міжнародний ICTP і ірландський Джойс, це ще і Італія (принамні на сьогодні, якщо не згадувати довгий конфлікт за цю землю, і те, що частина населення міста - хорвати). А Італія - це перш за все величенна піцца і ароматне морозиво. Першої на прощання ми наїлись в улюбленому ресторанчику...
... а морозива - в одній популярних джелатерій "Grom". Остання виявилась аж занадто дружньою до навколишнього середовища: тут кожен маленький смітничок на вулиці був поділений на три частини для різних типів сміття. Після чого ми пішли на набережну і всілись милуватись заходом сонця над морем.
Колись мій друг їжак Язикатий був в Трієсті два роки тому, раніше за мене, і розказував про смачне морозиво, що продавалось в маленькій рожевій машинці біля моря. Ось і я її знайшов нарешті! Називається вона "Джелатерія Золдана", і сидить в ній приємний на вигляд хорват, якого, певно, і звуть Золданом.
Сонечко все швидше котилось до горизонту, а у нас ще було багато справ на сьогодні. Тому ми побігли на зупинку, накупивши всіляких смачних сувенірів в супермаркеті, і поїхали назад в ICTP.
Ліхтарики в місті не такі, як в Гріньяно. Тут вони в сіточку...
І ось ми в хостелі Адріатіко на нульовому поверсі. Порозглядали постери якогось чергового воркшопу, попили смачного капучіно автоматів і побігли на гору...
В нічну будівлю Леонардо... Добре тут ввечорі, майже все відкрито, і нікого ніде: роби що хочеш. Хоч з Вайнбергом фотографуйся, хоч на столі сиди...
Хоч по поштових скриньках співробітників лазь... Знайшли відділ математики: тут стільки веселих картинок про математику на стінах коридору!
Курча знайшов ксерокс, хотів зробити копію мене, але чомусь не вийшло. А ще, коли нікого немає, можна спокійно читати в бібліотеці всі найсвіжіші газети...
... і підправляти чиїсь формули на дошці. Але треба і міру знати: пора повертатись в свій хостел Галілео, де ми вирішили нарешті дослідити місцеву читальню. І знайшли... книжку про Кобзаря! Тут є декілька книжкових поличок, на яких всі, кому не лінь, лишають свої книжки в подарунок, всіма мовами, які тільки можна уявити собі.
А ще є великий атлас Землі, де ми з Курчам ще раз помилувались на всю Італію разом, і мозаїка для дітей, яку ми теж не могли залишити поза увагою. Після чого пішли в кімнату намагатись запхнути всі свої сувеніри в чемодани...

Сонце і море

Кожного вечора в Гріньяно красиво, але кожного вечора - по-різному...

Мірамаре і море

Оскільки обидві їдальні ICTP закриті в неділю, снідати довелось яблуками і апельсинами, після чого ми вирушили знову в парк Мірамаре. Сьогодні в лебединому озері з’явились птахи, правда, не лебеді, а мої родичі - качечки, і зовсім не птахи - черепашки.
	Вони так красиво купались разом: качечки влаштовували синхронне плавання, до якого намагалась прилаштуватись черепашка, хлюпались, навіть намагались читати каченячий реп. Отже, мій другий відеорепортаж - про каченяче плавання з черепахами.
А ось і замок Мірамаре із середини. Побудований він був в середині XIX століття ерцгерцогом Фердинантом Максиміліаном Габсбурзьким для себе і своєї прекрасної (принаймні судячи з портретів на стінах) дружини Шарлотти Бельгійської. Проект замку належить австрійському архітектору Карлу Юнкеру, на честь якого названа невеличка вуличка, якою можна спуститись з верхньої частини ICTP в нижню до моря в Гріньяно. Фердинант був моряком, тому його спальня і ще одна кімната зроблені в стилі кают на кораблі. А ще, як це було модно в ті часи, дві кімнати оформлені в східному стилі - одна в японському, друга - в
китайському. Не дуже розумію, навіщо всього двом людям такий великий будинок, та ще й з таким розкішним інтер’єром, але, напевно, жити в ньому було добре в свій час, особливо цікаво було дивитись на заходи сонця над морем з балкону. Ну а нам з Курчам і в хостелі
непогано живеться. Все одно море поряд, і теплим недільним днем завжди можна вмостити свій синтипон вигріватись на тепле каміння, поки там знизу хлюпощуть і розбиваються хвилі .

Вечірня прогулянка по Трієсту

	Вже тринадцятий день в Трієсті, а майже його не бачив. Днями слухаю в рюкзаку лекції про будову Всесвіту, а вечорами читаю Псалми на івриті. Але нарешті прийшла ще одна п’ятниця і можна прогулятись в місто. Сідаємо з Курчам в шостий автобус і їдемо в центр. Колись ми
тут вже з ним були восени, але завжди приємно пройтись по знайомих місцям ще раз в іншу пору року. Починаємо з однієї з найстаріших пам’яток історії, напевно, в цьому місті - Teatro Romano. Цей театр було збудовано близько 2 тисяч років тому і в ті часи він вміщував до 6 тисяч людей. Розкопали те, що від нього лишилось, в 30-х роках минулого століття, а
от коли зламали - не знаю. В Італії взагалі, складається враження, що її населення тільки те і робило протягом своєї історії, що будувало шедеври архітектури, а потім їх руйнувало... Добре, хоча б церкви лишили цілими. Ось - одна з них - Santa Maria Maggiore, що стоїть
високо на гірці, і хоч і набагато менша за свою колегу в Римі, теж виглядає доволі грандіозно. Її історія пов’язана з орденом ієзуїтів, що прийшов в місто на початку XVII століття, а саму церкву почали будувати в 1627 році. А це - ліхтарики біля церкви.
Вузенькими вуличками крокуємо на гору до того місця, що вважається історичним центром Трієсту, минаючи не менш історичні речі. Такі, як, наприклад, оцей шматок воріт, що лишився з епохи Римської імперії, - арка Ріккардо, побудована, ймовірно, за імператора Октавія Августа. Половина цієї споруди знаходиться в будинку, прямо посеред ресторану. А ось, власне, і вершина гори. Тут стоїть собор San Giusto, побудований в 11 столітті на місці старішої церкви V століття.
В XIV столітті навколо звели фортецю, залишки якої і досі вражають своєю неприступністю, хоча по елегантності і поступаються колонам римського форуму двох-тисячолітньої давнини, залишки яких височать на фоні фортеці. Тут ми і присіли відпочити з Курчам і помилуватись пам’ятником італійським воїнам, що загинули в часи Другої Світової. Певно, у італійців древні римські воїни - символ мужності і відваги, як у нас козаки, тому навіть воїнів середини XX століття вони зображують, як римлян.
А це - вид на фортецю трошки з іншого боку і ще якісь залишки цієї монументальної споруди вже трошки нижче, серед вузеньких вуличок.
Одна з речей, які мені подобаються в Італії - це маленькі машинки. Такі і виглядають весело, і на вулицях багато місця не займають. А поки ми спустились вниз з гори і поїли в улюбленому ресторані, прийшов вечір, і навколо Canale Grande включились ліхтарики.
Посиділи ми ще трошки на пірсі, помилувались відображенням нічних вогнів міста в морі і поїхали спатки.