Школа продовжується, наближається тільки кінець першого тижня, а ми вже втомились. Добре, що тут на кожному кроці є м’які зручні крісла, де можна відпочити. Кожен вечір у нас ще й практичні зайняття з гідродинамічних симуляцій в оцьому гарному комп’ютерному класі.
З самого ранку працював сьогодні, не покладаючи клюва... Тільки трохи вибрався прогулятись вздовж берега і натрапив на качечок.
Потім цілий день слухали з Курчам лекції в оцій великій аудиторії - залі імені Гамбьяджі.
А ввечорі поїхали на вечерю в місто. Стільки морепродуктів разом в одній тарілці я ще не бачив: креветки великі і маленькі, крабове м’ясо, риба двох видів, осьміноги, мідії, устриці... Якби я все це їв - точно б залишився тут жити.
Осінь осінню, а тут в Трієсті ще досі більша частина дерев зелена, а на клумбах можна навіть знайти дивовижні квітки, які у нас вдома тільки в горщиках на підвіконні. Вибрались ми з Курчам прогулятись в верхню частину ICTP, ту, що вище дороги. Забув сказати: живемо ми з ним зараз в Інституті теоретичної фізики імені Абдуса Салама. Це такий великий інститут, де дуже гарно і багато всього цікавого, особливо для нас - допитливих синтипонових пташок. Територія його умовно поділена на дві частини - в верхній знаходиться головне приміщення - Leonardo Building, яке названо на честь Да Вінчі, в ньому живе адміністрація, є лаборторії, бібліотека, кафетерій і лекційні зали, поряд з ним є ще Fermi Building, там фінансовий і так званий operational відділи, які власне займаються організацією поїздок всіх гостей. І ще там є Galileo Guest House - один з двох хостелів, він вище всіх на горі. А ми живемо в Adriatico Guest House, який знаходиться в нижній частині ICTP. В ньому є свої лекційні зали, комп’ютерні класи, їдальня і головне - вихід до моря, звісно, Адріатичного. Зовсім поряд, а точніше впоперек території ICTP, розташовний парк Мірамаре із замком Мірамаре. По дорозі від будівлі Леонардо, біля якого я оце сиджу в плющику, вирішили ми зайти в парк...
Натрапили на грибочки (не впевнений, що їстівні), посиділи в травичці... Потім Курча навіщось поліз на якесь хвойне дерево і застряг в колючках.
А це дивовижні деревця, схожі листочками на клени, але чомусь покручені як дульки, і ще вид з гори (а парк на горі знаходиться) на море. Отам далеко за яхтами, в щоглах яких до речі дуже романтично співає осінній вітер, з моря виглядають ряди незрозумілих штук - це мідієва ферма.
14 листопада.. в Трієсті досі зелені дерева... хоча і не всі - осінь потроху починає розфарбовувати листя в гарячі кольори, а деякі фрукти тільки дозрівають. Дивні ці італійці: у дворі стоїть дерево, обвішане спілими і соковитими плодами хурми, а вони і не думають їх збирати...
Безсоннна ніч на рюкзаку, збирання чемодану, ловга дорога в аеропорт, і ось ми вже летимо в Мюнхен. Які ж гарні світанки тут, в небі - тут горизонт набагато більший, аніж на землі, і окреслений він зазвичай чіткою білосніжною смугою хмар, а сонце - ще яскравіше. Але сон бере своє і, зустрівши схід сонця, засинаємо до Мюнхена. В Мюнхені великий боїнг Люфтганзи, який точно вміщує тільки трошки менше людей, ніж зоряний крейсер "Галактика", змінюється на маленький гвинтовий літак італійської AirDolomiti, який хоч і злітає із запізненням на 35 хвилин, і гвинт у нього чомусь розвалюється на шматки (принаймні так виглядає на фотографії), але він дозволяє насолодитись Альпами в усій їх красі. Якби я був не синтипоновий, точно спробував би відкусити маленький шматочок - аж занадто вже вони схожі на тірамісу.
Заселившись в хостел "Адріатіко" з чудовим видом на море, звісно ж, Адріатичне, не гаємо часу і вирушаємо в місто. Звичайно, першою нашою зупинкою був ресторанчик біля бухти для яхт, яку мешканці Трієсту чомусь, певно від заздрощів венеціанцям, називають Великим Каналом (Canale Grande). Ось Курча докльовує останні шматочки чарівної, і з шаром начинки втричі товщим за тісто, піци US Navi, а я насолоджусь ароматом чудового капучіно. Наїлись - тепер можна і озирнутись навколо...
Прямо за нашою спиною стоїть величний собор Святого Спірідона сербської православної церкви, до пастви якої належать словени - частина мешканців Трієсту, оскільки Трієст розташований майже на кордоні із Словенією. Але можна пройтись і далі... і наштовхнутись на справжнісінький римський театр 1 століття нашої ери, точніше на те, що від нього лишилось.
Починало вечоріти, Трієст запалював вогники, далеко за морем сідало сонечко, а ми одна за одною роздивлялись католицькі церкви...
... і те, що лишилось від древніх римських споруд...
А коли зовсім стемніло, ми нарешті дійшли до головної площі Трієсту - Piazza d'Unita, усіяної блакитними вогниками...
Вчора у мене з’явився новий друг - Курча, знайшли його в супермаркеті на нижній поличці одинокого, замурзаного і захованого далеко в куточок серед десятків інших синтипонових тваринок. Довелось спочатку поділитись з ним своїми ванною, милом і рушничком.
Тепер він чистий, як і я, і може вирушати в нову велику подорож завтра. Тому в якості тренування взяв я його з собою в малу подорож в Феофанію. Йому подарували новий шарф, а я поділився своїм светриком.
Було прохолоднувато, особливо біля озера, де ми зустріли зграю качок, яким точно холодно не було і вони виписували кола по озеру. Вечоріло, над озером стелився туман і починав падати сніжок. Попили ми чайку з лимоном і солодкими трубочками і полізли на високу гору ховатись в листі...
Осінній день, осінній день, осінній,
О, синій день! О, синій день! О, синній!...
Ну, не такий вже він і синій, але все-таки осінній, справжній листопадний. Вибрався я сьогодні в улюблений ліс, а тут все таке яскраве, вологе і м’яке!.. Знайшов грибочка малого навіть, правда, поганку. А потім побіг робити фотографії кольорів осені... а вони всі такі теплі і гарячі, хоч де-інде ще проглядає зелене листя малини з ожиною.
Зайшов по дорозі додому в супермаркет, знайшов у відділі іграшок багато нових друзів... Та це ж мій герой Ковальський з подружкою! А ось і Пін з Совуньєю з мого улюбленого мультика про смєшаріків, яких за щось на етикетках назвали "мама ворона" і "мама сова"!
Прокинувся я сьогодні зранку, виглянув у віконце, а там... все біле-біле, як взимку. Весь луг біля річки, і всі дерева були вкриті білим інеєм, і все це потопало в такому самому молочному тумані...
Але на щастя, це лише перша паморозь, вся білизна швиденько розтанула на сонечку, і по дорозі назад мені пощастило насолодитись м’якою шурхотячою ковдрою з сухого листя і чудовими пейзажами...
Уррра! Нова машинка! І перша подорож на ній. Правда, на цей раз недалеко - лише в Полтаву, не більше п’яти годин дороги із зупинками на чай. Класно в такий сонячний день сидіти перед лобовим склом, яке ще не встигло забруднитись, і розглядати все навколо - золотисті ліси, сухі поля, мальовничі села з рядами відерець з яблуками, картоплею, грушками, баночками меду і плетеними кошиками, виставленими вздовж дороги на продаж.
По приїзді поїхали ще на дачу за Полтавою, побачив сауну і сосновий ліс, а ще отакий гарний осінній захід сонця. А увечорі в Полтаві познайомився з дивною пухнастою істотою на ім’я Мурка. Я їй теж здався дивним...
