Єрусалим

"Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе!" (Матвія 23:37)

ירושלים של זהב, ושל נחושת ושל אור" "הלא לכל שירייך אני כינור... (Єрусалиме, весь із золота із світла і бронзи, я - арфа для твоїх пісень. ) (відома пісня)

Можна їздити по Ізраїлю скільки завгодно вздовж і в поперек, дивитись прекрасні краєвиди і відвідувати святині, але якщо ти не був в Єрусалимі - ти не був в Ізраїлі. Єрусалим - це не просто місто, не просто місце паломництва мільйонів людей, що сповідують будь-яку з трьох авраамічних релігій. Єрусалим, як його зображали на старовинних картах (як, наприклад, оця мозаїчна біля мерії Єрусалима) - це пуп Землі. Для того, щоб відчути і зрозуміти це, достатньо потрапити в це місто і зануритись в його атмосферу хоча б на день. Нам пощастило більше - цілих чотири ночі в Єрусалимі, правда, на сам Єрусалим ми виділили тільки один день, сьогоднішній. Друге, з чим пощастило - приїхали ми сюди в п’ятницю ввечорі. Тобто в канун суботи, або як її називають євреї - шабату, тобто сьомого дня тижня (ну це у нас неділя стала сьомим, насправді, тиждень починався раніше, і досі в частині країн починається, з неділі). Так я і потрапив вчора на 'common shabbat dinner' в нашому Abraham Hostel. Те, що субота - день особливий, і шанувати його - одна з головних заповідей, які отримав Моісей на горі Синай, я вже знав. Знав також і те, що на початку шабату (із заходом сонця в п’ятницю) всі збираються вдома за святковою вечерею, і потім цілу добу проводять в молитвах, читанні Святого Письма і просто нічого-не-роблення. Останнього, здається, в Ізраїлі дотримуються найбільше: не працюють банки, магазини (в єврейських кварталах, звичайно), кав’ярні, не працює громадський транспорт (принаймні в єврейській частині міста), не говорячи вже про дрібниці, яких теж не можна робити, але про це трошки пізніше. А от як виглядає ця вечеря, я нарешті побачив на свої очі. Складається вона з двох частин - ритуалів і їжі. До ритуалів належать запалення свічок, випивання вина і розділення хліба. Звичайно, кожному передує відповідне благословення, що починається словами "Благословен ти, Господь, Боже наш, володар світу, що дав нам заповіді і заповідав...". Ну і звичайно ж, читання уривку з Книги Буття про сьомий день. Потім всі п’ють вино (яке, до речі, в Ізраїлі роблять дуже гарне), ділять хліб і нарешті починають їсти. Їжа - смачна, хоч інколи і спеціфічна, як, наприклад, помідори в соусі з тертим арахісом. Головне, що ця їжа особлива - така, яку не їдять в інші дні тижня. Просто для того, щоб виділити особливість цього дня. Так само і хліб - велика запашна плетена

булочка. Отже, ранок шабату, і ми вирушаємо на прогулянку по Єрусалиму. Хостел знаходиться на вулиці ха-Невіїм (тобто вулиці пророків, якщо мені не зраджують мої знання івриту), дуже близько до вулиці Яфо, по якій всього за хвилин 15 повільним кроком можна дістатись до старого міста,

звичайно ж до Яфських воріт. На боковій стіні хостелу є отакий от напис, що свідчить про справді велику кількість в Ізраїлі репатріантів з колишнього Союзу. А ось перші враження про суботній Єрусалим в єврейському кварталі: зовсім порожня вулиця Яфо із закритими магазинами і кафе, розкладені для пташок залишки булочок з вечері...

і чоловіки в святковому вбранні і зі Святим Письмом в руках...

До особливих елементів одягу тут належать: кіпа (маленька шапочка на потилиці, білого кольору у не дуже релігійних, чорного у дуже релігійних, ще і з капелюхом поверх у особливо релігійних) таліт (біла шаль для молитви з синіми смужечками і китичками). У особливо релігійних соціальних груп - додається ще довгий чорний (або взагалі шовковий смугастий у хасидів) сюртук, чудернацькі високі шкарпетки, штреймель - велика міхова шапка (у хасидів). Ну і ще - черевики без пряжок і шнурочків (бо не можна застібати і зав’язувати щось в шабат). Ніяково мені якось відкрито фотографувати людей, тому ці фотографії були зроблені через вікно машини. А хасидів взагалі не ризикував фотографувати - не люблять вони цього.

Широкими кам’яними вуличками набрижаємось до стін старого Єрусалиму. Зустрічає нас пам’ятник дурносіпєду і товстелезні стіни.

Важко сказати на око, яка їх справжня ширина, бо не зрозуміло, залишками чого є розвалини біля неї - частиною стіни, чи залишками якихось будівель. Старе місто насправді дуже маленьке - такий собі перекошений квадрат зі сторонами приблизно в 1 км кожна.

А ось і одні з 7 (відкритих!) воріт - Дамаські, цікаві написом над ними. Мало хто з туристів і паломників звертають увагу на цей напис, певно тому, що він арабською. Я теж арабською читати не вмію, тому довірюсь популярному фільму про Єрусалим, де казали, що цей

напис значить "Немає Бога, окрім Аллаха, і Ібрагім - друг його" (Ібрагім - арабський варіант імені Авраам). Щоб зрозуміти його суть, як і те, чому це місто є святим для такої кількості людей, треба трошки згадати історію. Почалось все, певно, з самого Адама, який, згідно з легендами, похований саме тут, причому на Голгофі (за межами старого міста), бо за християнськими уявленнями, кров розіп’ятого Христа полилась під землю на череп Адама (саме Адамовий череп і зображують під православним хрестом "Голгофа"). Потім тут, але вже на іншій - Храмовій горі (у межах старого міста) Авраам хотів принести в жертву Ісаака. Документальна ж історія почалась, коли сюди прийшов цар Давид і завоював місто у євусеїв (ханонеїв-язичників). Після нього містом правив його син - цар Соломон, і син Соломона - Раван. Тоді ж царство розпадається на північне (Ізраїльське) і південне (Юдейське). Північне, до якого відійшли 10 колін ізраїлевих, проіснувало всього 200 років, було захоплене чужинцями і всі 10 колін так і зникли безслідно. Юдейське проіснувало на 140 років довше і було захоплене в 580-х роках до н.е. Вавілонським царем Навуходоносором, тоді ж і храм Соломона зруйнували в перший раз. Тільки через 50 років вавілонський цар Кір дозволив повернутись євреям в місто і відбудувати храм, що вони і зробили в 515 році до н.е. А потім прийшла Римська Імперія, цар Ірод розбудував Храм, зробив його більшим і красивішим. Але Єрусалим як столиця Юдейського царства в складі Римської Імперії проіснувала мирно лише до 71 року н.е., коли євреї підняли повстання, після якого і Храм римляни спалили (вдруге), і євреїв з міста вигнали. Навіть не відразу після прийняття в Римській імперії християнства (в 321 році за імператора Костянтина), євреям дозволили селитись в місті. Потім в 637 році місто захопив (якщо це взагалі можна назвати захопленням) Омар Сулейман і воно відійшло до Арабського Халіфату і на 4 століття в Єрусалимі запанував спокій і мир. Правителі халіфату велику увагу приділяли віротерпимості і рівності прав всіх конфесії - і християн, і мусульман, і євреїв, тому одним з нащадків Омара і було викарбовано той напис на Дамаських воротах. Правда, в 1099 році прийшли хрестоносці, яким папа Урбан ІІ наобіцяв багато скарбів, і вирізали всіх підряд мусульман і євреїв.

А ми рухаємось далі вздовж стіни міста і бачимо ще двоє воріт. Перші, з яких прямо на вулицю "випирає" арабських базар з арабського кварталу, - це ворота Ірода. А от наступні, які не відразу помітно на фотографії, бо вони замуровані камінням, - Золоті ворота. Саме через них, згідно зі словами пророка Єзекіля, має прийти Мессія, і тоді ворота самі відкриються, для чого, власне, євреї їх і замурували до того часу. І саме через них, вважається, в'їжджав в місто Христос на віслюку (коли вони ще були відкритими, звичайно). Так виглядають Золоті ворота з Єлеонської гори, яка є першою нашою зупинкою.

Єлеонська гора, більш відома для християн як Маслична, знаходиться в східній частині Кедрової долини. Саме через неї прийшов в Єрусалим Христос. І саме тут в саду Гетсиманському він молився в ніч перед тим, як його схопили і повели до первосвященників. Назва "Гетсиман" походить від єврейського "гет шмані", що значить "прес для масла", який тут і стояв в свій час, бо тут був великий оливковий сад. Від саду ще лишились деякі дерева, що пильно оберігаються католицькими монахами, яким належить церква Агонії. Ось ці дерева і сама церква. Богослови кажуть, що саме тут, в Гетсиманському саду, а не на Голгофі, Христос переніс найважчі страждання, бо саме тут, готуючись померти, він приймав на себе гріхи всього людства. Так само, як приймали на себе гріхи тварини, яких приносили в Храмі в жертву, коли перед цим на них покладали руки. Саме тому, апостол Лука згадав кривавий піт, що тік по обличчю Христа. В самій церкві для створення атмосфери тої ночі завжди напівтьма, що досягається за рахунок слабкого освітлення і тьмяних вітражів в фіолетових тонах.

Навпроти через дорогу - церква Успіння Богородиці, що знаходиться ніби в печері, в яку ще треба сходини по сходах. В ній теж постійна напівтемрява і багато-багато лампадок. Тут - місце, де була похована Марія і звідки ніби вознеслась на небо, згідно зі церковними віруваннями. Тут зберігається і перша ікона - портрет Марії, ніби-то написаний апостолом Лукою.

І ось, нарешті, ми повертаємось назад до старого міста і входимо через Левові ворота, що ведуть в арабський квартал міста, через який і проходить важлива для всіх паломників Via Dolorosa - Дорога Страждань. Напевно, саме в цьому місці найяскравіше помічаєш, як переплетені між собою релігії і культури в цьому місті. Кипить життям базар в вірменському кварталі, де чесно кажучи, важко зрозуміти навіть, якої національності той чи інший продавець. В маленьких кафе міцні арабські чоловіки роблять ручною сокодавилкою апельсинові і грейпфрутові фреші і продають казкові східні солодощі.

На Віа Долороза 14 зупинок, останні 5 з яких знаходяться вже в межах Храму Воскресіння, більш відомого як Храм Гробу Господнього. Цю дорогу проходять паломники, деякі з дерев’яним хрестом в руках. Цю дорогу символічно проходять в Пасхальні свята католики в храмі, або

біля нього, де кожна точка зазвичай відмічена цифрою і зображенням відповідної події. На справжній віа Долороза на кожній з цих точок висить табличка. Ось перша з них: тут у дворі Пілата Христа засудили на страту. За стіною, на якій висить ця табличка, - церква і двір, в якому і відбувались ці історичні події. Якщо подивитись на розмір цього двору, в якому стояв натовп і кричав "Розіпни його!", стає зрозумілим, що в двір влізе не більше пари сотень людей. А отже звинувачення всього єврейського народу в тому, що вони розіп’яли Христа, і яким через століття виправдовувались антисемістькі виступи, є нісенітницею. Дії Сенедріону і суд первосвященників, якій відбувався з порушенням тогочасної юриспруденції, - то вже інша справа, яку потім довго намагались приховати раввіни. А ось ще одне місце по віа Долороза, яке не належить до її "основних" точок, - це в’язниця, в якій тримали Христа. Далі вуличка петляє і передостанні її точки знаходяться прямо в торгових рядах базару в вірменському кварталі. І от нарешті і сам Храм. Ця споруда з архітектурної точки зору представляє мало цікавості, хіба що як нагромадження сили силенної стилів і шматочків, оскільки будувалась вона віками і кожен прибудовував, що хотів.

Складається Храм з безлічі окремих капличок, що належать одній з 6 християнських церков: Східній православній, Католицькій, Коптській, Вірменській апостольській, Ефіопській та Сирійській православним. Але є і загальні місця, в яких службу

проводять по черзі. Головним місцем, звичайно, є сам Гроб, точніше капличка в середині Храму, надбудована над тим місцем, де він був. Підійти до нього можна з двох сторін, одна з них є капличкою коптів (там стоїть коптський монах і запалює принесені паломниками свічки від Благодатного вогню), інша - капличкою Янгола (де сидів на камені Янгол, зустрічаючи жінок, що прийшли помазати миром Христа на третій день). В храмі напівтемрява і найяскравішим світлом є прямі промені сонця, що через отвір в найбільшій бані падають прямо на Гроб. А оці сходи - це частина самого справжнього шляху на Голгофу. Звичайно в свій час сходів тут не було. Зараз сходи ведуть з підніжжя гори - найнижчої точки храму - каплички св. Єлєни (матері римського імператора Констянтина), де видно залишки старої копальні (по якій власне Єлєна і знайшла це місце), через вірменську капличку, де Єлєною були знайдені три хрести, на основний рівень храму. А звідти ще одні сходи ведуть на другий поверх - найвищу точку, де власне і стояли хрести з розіп’ятим Ієшуа і двома розбійниками. Там ще одна капличка, де правлять свої служби різні церкви. А під сходами за склом видно частину скелі, що розкололась при землетрусі після смерті Христа. Остання справа фотографія в цьому ряду - камінь миропомазання, де кожен з паломників, обійшовши Храм і пройшовши весь шлях на Голгофу, може власноруч зробити євлогію, тобто освячення всього, що хоче, просто поклавши цю річ на камінь (звичайно, під речами я маю на увазі свічки, ікони, воду...)

Поряд з Храмом Гроба Господнього, знаходиться мечеть Омара. Того самого, який прийшов в місто в 637 році і захопив місто. Насправді, ніякого захоплення не було, бо побачивши велику армію, головний патріарх просто відкрив їм ворота міста і зустрів їх як гостей. Омара Сулеймана патріарх провів по всьому місту, показавши всі церкви. Коли ж дійшла черга до Храму Гробу, прийшов час намазу, і патріарх запропонував Омару помолитись в Храмі. На це розумний халіф сказав, що якщо він так зробить, то його армія подумає, що це їх святиня, і ще відберуть. Тому він помолився поряд, на тому місті, де і побудували пізніше мечеть.

Отак через мечеті і арабські базари, де араби-мусульмани продають ладан, ікони, єрусалимські свічки разом з сувенірними єврейськими менорами і кіпами, а ще багато неймовірних прянощів і солодощів, потрапляємо в єврейський квартал з його синагогами і власне євреями,

які сьогодні всі одягнені святково і прогулюються або в сторону Стіни Плачу, або від неї. Ось одна з великих синагог - синагога Хурва (або Хурба), назва якої означає "руїна". Справа в тому, що близько 140 років свого життя ця синагога провела в стані руїни, після того, як її в середині 18 століття зруйнували мусульмани. Але потім знову була відбудована. А ця величезна золота менора - подарунок Єрусалиму від пана Вадима Рабіновіча.

І ось воно: я в кіпі і Стіна Плачу! Пам’ятний момент, особливо для мене, бо при проході через контрольно-пропускний пункт до Стіни в рюкзаку я потрапив в руки ізраїльського військового, який довго радів моїй мордочці і моїй кіпі. Оскільки сьогодні шабат, то навіть фотографувати і писати традиційні записочки, які кладуться в щілинки стіни, не дозволяється. Стіна вважається тим, що лишилось від другого храму Соломона. Насправді ж, це навіть не стіна храму, а стіна, яким він був огороджений. Від храму ж не лишилось "і каменя на камені". І тепер, вже майже 2 тисячоліття по тому, євреї приходять до неї і плачуть з приводу зруйнованого храму (звідси і назва), але зазвичай просто моляться. Як і в синагогах, територія біля стіни поділена на дві частини - чоловіча і жіноча. В кожній є полички з книжками і стільчики.

А за стіною знаходиться сама Храмова гора - місце, де стояв храм Соломона. Зараз ця територія належить мусульманам і на ній розміщуються мусульманські святині - мечеть Купол Скелі (Кубат ас Сахра), мечеть Аль Акса і ще декілька святинь. Причиною всіх конфліктів між мусульманами і євреями в Єрусалимі є те, що Храмова гора свята для обох релігій. Окрім того, що тут стояв храм Соломона, якого почитають і мусульмани, саме сюди, на Храмову гору здійснив свою нічну подорож пророк Мухамед, коли за одну ніч Аллах переніс його з мечеті в Мецці, де він молився, сюди на місце, що зараз зветься мечеттю Аль Акса (тобто далека мечеть, найвіддаленіша від Мекки), звідси ж він піднявся на небо (мірадж) і говорив з Аллахом. В реальному житті Мухамед ніколи не ходив і не їздив в Єрусалим, але коли він розказував про те, як виглядає Єрусалим, торговцям, що були в ньому, вони дивувались таким точним подробицям. Мечеть Купол Скелі, золоту баню якої добре видно за Стіною Плачу, покриває собою те саме місце, де стояв жертовник в храмі Соломона.

Цій сірий купол з мінаретом - від мечеті Аль Акса, як її видно вже з-за стін міста. А цей розмальований паркан за стінами міста зображує різні сцени з життя Єрусалиму, на цьому шматочку - те, як виглядає Стіна плачу зблизька з людьми.

Ось ми і вийшли з міста і прямуємо назад вздовж стін, біля яких тривають розкопки старого міста. Скільки ж тут шарів історії один одному! А оця гора, засіяна прямокутними камінцями - старе єврейське кладовище, на якому поховано багато відомих євреїв, включаючи останнього біблейського пророка Захарію і сина царя Давида - Авесалома. Вважається, що саме з цього місця почнеться воскресіння мертвих в день Страшного Суду, саме тому так багато людей прагнуть бути похованими саме тут.

Ну і на завершення сьогоднішніх пригод - види Масличної гори з храмом Агонії і банями церкви Марії Магдалени трошки вище. І квіточки та ще зелені плоди гранату.

Назарет, Йордан і дорога в Єрусалим

	Прокидаєшся вранці, відкиваєш оченята, а казка не закінчується: на балконі ті самі квіточки і крісла, але тепер все можна роздивитись краще: деревця, старі кам’яні стіни і підлогу, м’які дивани без ніжок на арабський манер. І, поснідавши, вирушити оглядати місто.
А місто вже давно прокинулось, на базарній площі - натовп, галас і різномаїття фруктів. Таке враження, що у продавців, які тут вночі сиділи і дивились черговий матч з UEFA Euro 2012, просто вічні батарейки в середині.
Оскільки в Назареті жив Йосип, чоловік Марії, і сама Марія тут від янгола дізналась, що у неї народиться Христос, то головним центром паломників в цьому місті є величезна церква Благовіщення і, поряд, набагато менша церква Йосипа. Церква Благовіщення являє собою монументальну споруду, побудовану в перших століттях над домом, де жила Марія, над якою надбудували церкву хрестоносці, над якою в свою чергу побудовано ще більшу сучасну будівлю храму. Навколо її - великий двір, де вздовж кам’яної огорожі розвішані мозаїчні фрески із зображенням Діви Марії, подаровані церкві різними країнами і виконані в стилі і з духом цієї країни. Чого тут тільки не побачиш! Ось фрески з Іспанії і декількох латиноамериканських країн. Чесно кажучи, остання в цьому ряду не з двору, а з середини церкви, і належить вона Франції.
А тут - різноманітні країни східної Європи і далекий північний Уельс.
Ось дуже цікаві фрески з діаметрально протилежних частин Африки, двох православних країн, виконані в доволі канонічному православному стилі (центральна, грецька, ще відома у нас як Володимирська), і зовсім вже незвична для мого ока - японська.
І ще цілий набір дивовижних бачень Діви Марії зі сходу.
	Декілька фресок були "неформатними". Одна з них - з рідної України. Наші земляки захотіли виділитись, і окрім Зарваницької Божої Матері, двох церков (Софії Київської і другої, яку я так і не впізнав) втулили ще і українців зі сходу та заходу.
Ще одна річ, окрім мозаїк, яку я дуже люблю, - це вітражі. Тому пройти повз цих красенів я просто не міг. Прості геометричні - з першого поверху храму, а більш складні з пейзажами - зі сходів на другий поверх.
	На другому поверсі була месса арабською. А от на першому, певно, вони бувають рідше. Тут знаходяться залишки будинку, де жила Марія. А ще поряд є залишки мікви - традиційної єврейської ритуальної купальні. Ну а це, власна, сама церква ззовні.
А це вже церква Йосипа, принаймні частина її стіни і чотири фрески-вітража. Остання з Кларою Ассизькою знаходиться в самому храмі, а три інших, на яких зображені прихід Янгола до Йосипа уві сні, весілля Йосипа з Марією, і, останні хвилини його життя, знаходяться в підвальній частині церкви, де, власне, і знаходяться залишки дому Йосипа.
Церква Йосипа, як і церква Благовіщення, католицькі. Судячи з інформаційних листочків, що лежать в середині храму для віруючих, більшість християн в Назареті - араби. Як, в принципі, і мусульман, бо євреїв я тут, здається, і не зустрічав. Живуть вони між собою, ніби мирно, правда на головній площі біля церкви Марії і розвішані арабами-мусульманами плакати з уривками з Корану, які застерігають правовірних від переходу до іншої віри, в тому числі і християнства. Взагалі, не зважаючи на нескінченну війну в Ізраїлі, який насправді, поділений на Ізраїль як такий і Західний Берег річки Йордан (таку собі державу в державі), населення тут дуже привітне до гостей і доволі мирно співіснуюче між собою в незалежності від кольору шкіри, національної чи релігійної приналежності. Окрім, хіба що окремих релігійних груп, як-то хасидів, що становлять окремі соціальні спільноти, але вони швидше прагнуть до усамітнення від туристів, для яких вони становлять доволі колоритну місцеву цікавинку. Було б нечесно тут обійти тут мечеті Назарета.
	Найважливіша з них - Біла мечеть (Jama al-Abid, зліва), що, як кажуть, має символізувати чистоту і мир між всіма конфесіями міста. На жаль, сфотографувати її гарно не вдалось. Два інших величних мінарети сфотографовані вже з машини по дорозі з Назарету.
З Назарету повертаємось назад до Кінерету, в саму південну його точку - там, де з нього витікає Йордан, в містечко Ярденіт. Тут тисячі паломників-християн всіх конфесії з усього світу проходять обряд другого (або першого) хрещення по прикладу Ієшуа, якого хрестив Іоан.
Насправді, ніхто не знає, де саме проходила ця подія, і є думка, що це було набагато південніше. Але точне місце значення не має, і Ізраїль виділив для паломників саме це місце. Певно тому, що воно найближче до інших Галілейських місць, цікавих для паломників. Місце для хрещення представляє собою невеличку частину Йордану, огороджену парканчиком (який служить і поручнями для хворих людей) і застеленим чимось дном. Звичайно, всі ці перепони не заважають рибкам, яких тут цілі зграї, і які постійно щипають людей за ноги. На території знаходяться обладнані перевдягальні і душові, сувенірна лавка і місце, де можна купити або взяти напрокат рушника і необхідну для обряду довгу білу сорочку.
Подальший наш шлях лежить по дорозі номер 90, що йде через всю країну з півночі на південь, і частина якої в кілометрах 20 на південь від Ярденіту за Бейт Шеаном і до самого Єрусалиму (насправді набагато далі - аж до курорту Ейн Геді на Мертвому морі) проходить по території Західного Берега. Проїхати тут взятою на прокат в Ізраїлі машиною, можна, навіть на пограничному пункті ніхто не зупинить, хіба що ручкою помашуть і весело посміхнуться, а от заїхати ні в одне місто на ній не можна. Тільки громадським транспортом. Але про ці тонкощі я дізнався вже пізніше в хостелі в Єрусалимі, після того, як ми наштовхнулись на дві перекриті дороги в Єрихон на під’їзді до нього. Одна була просто перекрита бетонними плитами. Друга - великим парканом з пропускним пунктом і охороною. Тому найстаріше на Землі місто так і лишилось для мене таємницею.
Вздовж Йордану земля плодюча - поля, сади, як оці ось бананові. Але після з’їзду з 90-ої дороги на 1-шу в сторону Єрусалима (відразу за Єрихоном) пейзаж змінюється на пустелю. Саму справжню кам’янисту пустелю, де, окрім верблюжих колючок і подібних їм рослин, нічого не росте. Це - північна частина Іудейської пустелі. Але навіть тут живуть люди: деінде зустрічаються бедуїнські поселення.
Отак з Іудейської пустелі зі сторони Оливкової гори (майже по шляху Ієшуа) ми під вечір в’їжджаємо в Єрусалим.