перший з весняних дощів

практична астрофізика

Раніше я думав, що астрономи - це щасливі і безтурботні люди, які лежать вночі під телескопом (або на :)) і спостерігають за зірками, а самих щасливих беруть в польоти на Місяць і на найближчі планети досліджувати все своїми руками і очима, як-то кажуть in-situ. а потрапив сьогодні на кафедру астрофізики до студентів і зрозумів, що романтикою тут і не пахне...
Ось вона - буденна праця астрофізика: спектроскопія і фотометрія - дві стовпи, на яких вся астрофізика і тримається. Це атлас спектру Сонця - величенна книжка, яку б я сам не ризикнув піднімати, з купою отаких самих на кожній сторінці картинок: лінії, лінії, лінії... І всі абсорбційні. Кажуть, їх Фраунгоферовими називають на честь засновника астроспектроскопії. А оця велика річ справа - це не космічний корабель, а електричний мікрофотометр: кладеш в нього фотопластинку з яким-небудь зображенням, і міряєш ... почорніння!
Насправді можна міряти не тільки те світло, що прийшло до нас само, а можна і самостійно освітити що-небудь в космосі і дочекатись, поки відбите світло прийде само. Вдається таке зараз тільки в радіо-діапазоні і тільки в межах Сонячної системи. Ось така вона, радіолокація Меркурія...

весна прийшла!

	"Февраль. Достать чернил и плакать! Писать о феврале навзрыд, Пока грохочащая слякоть Весною черною горит..." Хоча сьогодні вже 18 березня, але чомусь, пробираючись вуличками села Якісь Петрівці десь на північ від Києва, згадались саме ці рядки Пастернака.
Сонце світить, гріє, майже +20 градусів, а оце знизу - це не поверхня якогось з супутників Юпітера чи Сатурна, з каналами і горами, а Дніпро 18 березня! А як подивишся на узбережжя з отакими мушлями і сяючим на сонці пісочком, то можна уявити, що ти десь на березі Червоного моря...
Але рання весна - вона на те і рання, що без теплого чаю ще не обійтись. А на випадок війни з походної чашки і шолом можна зробити, міцний і солідний, тільки тримати важко...
Лід починає розколюватись, сунутись, пливти, танути... А над прогалинами вже кружляють і бігають голодні птахи, які намагються вполювати рибок.
Знову ж таки на випадок війни можна рити окопи. Ну або просто тонелі і ховатись там.
	А ось і рибки маленькі плавають на мілі, гріються під сонечком. І саме сонечко - блискуче і тепле, теж купається у водичці, плюхається, мерехтить, переливається... Ну майже справжній полярник! Цікаво, а на північному полюсі так само страшно плавати на крижинах?

8 березня і хатинки

Усіх дівчаток зі святом!
Щось сьогодні погода ніяк не весняна, і зима затягується так само, як і осінь. Тому святкова прогулянка по Музею народної архітектури і побуду вийшла зовсім зимова...

"Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш..."

зимовий похід

	Ура! Нарешті у нас є новий фотоапарат! Тепер можна вирушати і в подорож, хоча б в ліс. На календарі вже березень, а на вулиці досі зима: торішні реп’яшки сидять в теплих снігових шапочках, а весь ліс схожий на біле плетене мереживо...
Після довгої дороги через дрімучий ліс десь біля Музею народної архітектури і побуту, в якому через паркан можна роздивитись баню закарпатської церкви, виходимо на високу гірку, де ліс різко обривається, так само як і земля, і відкривається вид на промисловий район міста.
	Десь там внизу - нудні сірі будинки, автосалон і фабрика цигарок, але тут зверху вони здаються лише дрібним непотребом на фоні безкраїх полів, освітлених, як матовою лампочкою, пост-зимовим сонцем через тонесенькі хмарки.
Дорога додому лежить через той самий ліс, тільки під вечір він перетворюється з білосніжної казки на таємничу і трошки страшну... Але на щастя, ми встигаємо вийти з нього до заходу сонця.