Тверія, Табха, Мертве Море і верблюди

Коли вчора заселялись в готель Panorama, хлопець на ресепшені сказав, що у нас найкращий номер. Не знаю, чи вірити йому щодо внутрішнього доволі простого інтер’єру, але це справді одна з двох кімнат, що має великий балкон з видом на вулицю ХаГалі і Тіверіадське озеро, тобто Кінерет. Небажання вмикати на ніч кондиціонер, щоб не застудитись, і доволі тепле повітря з вулиці вже о 05:30, сприяли тому, що я не проспав отакий чарівний схід сонця над озером. В такий час дуже гарно видно профіль дзвіниці грецького православного монастиря, що стоїть біля озера.
Доспавши ще трохи, і ще раз помилувавшись видом з балкону, на цей раз вже під пекучим сонечком, вирушаємо в дорогу. Але спочатку ще трошки Тверії, бо не можна побувати в цьому місті і не подивитись на могилу Рамбама. Поки ми петляли по вуличках, шукаючи до неї дорогу, декілька раз проїхали повз оцей шедевр живопису - фасад будинку Лев Ха-Галіль (Серце Галілеї), розписаний сценами з життя міста французьким художником Гілбертом Кодейном. А оцей шмат кам’яної стіни чи то вежі - залишки архітектури хрестоносців.
Вчора ввечорі, під’їжджаючи до міста, я прочитав в своїх путівниках, що Тверія - одне з чотирьох святих для євреїв міст в Ізраїлі, на ряду з Ієрусалимом, Цфатом і Хевроном. Кожного року сюди приїжджають тисячі євреїв на могили раббі Моше бен-Маймона (Рамбама), Йоханана бен-Закая і Аківи. Всі вони тут жили не просто так: близько двох тисяч років тому, після вигнання римлянами євреїв з Ієрусалиму, Тверія стала головним духовним центром країни. Цікаво, що при цьому назву свою вона отримала від імені римського імператора Тіберія, на честь якого її побудував в 17 році до н.е. Ірод Антипа. Спочатку навіть євреї і селитись в ньому не хотіли, але врешті решт Ірод побудував тут велику синагогу, і євреї почали потроху заселяти її. Довгий час Тверія, чи то Тіверіада, як вона тоді називалась, була столицею Галілеї і одним з найкрасивіших міст Палестини, якщо не рахувати іншого шедевру Ірода - Кейсарії.
Євреї Тверії не брали участі в повстанні 70-го року, і тому, певно і вижили, і врешті решт ще і прийняли багато інших євреїв, що змушені були після подавлення повстання втікати з Ієрусалиму і інших міст. Схоже, що саме тут, в 13 нових побудованих синагогах, вищій єврейській академії, перенесеній з Ієрусалиму, і єшивах формується сучасний ортодоксальний іудаїзм - іудаїзм без Храму, який, до речі, в тому ж 70-ому році і було зруйновано. Саме тут зводяться в єдину книгу - Мішну - головні постанови і правила. Тут записується і частина так званого Ієрусалимського Талмуду. А оця червона металева конструкція, що нагадує мені квітку лотоса, і є надбудовою над могилою Рамбама, одного з найвідоміших талмудистів, який жив в 12-ому столітті. Звичайно, на розвитку іудаїзму історія Тверії не закінчується: після прийняття християнства в Римській Імперії, Тверія відігравала не менш важливу роль і в його розвитку, тут майже ціле століття навіть було єпископство. Як і на всій палестинській землі, були тут і араби з халіфом Омаром, і хрестоносці, і сарацини, і навіть хасіди під керівництвом рава Менахема Менделя з Вітебська... Але нам вже пора, і помилувавшись на північному виїзді з міста видом на Кінерет, рушаємо вздовж його узбережжя на північ...
Минулого року, об’їхавши все західне узбережжя Кінерету від Капернаума до Ярденіта, ми пропустили одне невеличке містечко - Табху. Насправді, сьогодні це і не містечко навіть, так само, як і Капернаум, а невеличка церква на тому місті, де Ісус зробив
чудо примноження хлібів і риби, тобто нагодував п’ятьма хлібами і двома рибами п’ять тисяч людей, які слухали його проповідь. Як я прочитав в інформаційному листочку в церкві, оточуюча місцина колись носила назву Ейн Шева, через те, що тут колись було сім джерел, а в часи Ісуса вона ще називалась Магдалинськими межами (від "маі гад" - вода щастя), саме так вона згадується в Євангелії від Матвія. Перші чотири століття тут жили виключно християни-євреї, які передавали з покоління в покоління спогади про перебування Ісуса на цій землі - про чудо з хлібом і рибою, нагорну проповідь і явлення людям після воскресіння.
Близько 383 року сюди прийшла паломниця Егерія і залишила записки, які збереглись і до наших днів. Вона стверджувала, що камінь, на якому Господь розкладав хліби, використовується тепер як вівтар, навколо якого побудована церква. Не знаю, звідки вона була, але судячи з її імені і того, що це вже було після прийняття Римською Імперією християнства як офіційної релігії, а з цим відповідно і початку ненайкращого етапу розвитку Церкви від гаслом цезарепапізму, є у мене великі сумніви щодо цього каменю: хліб був, благословення було, роздача хліба була, а от про камінь нічого в Євангеліях не сказано... Та і вівтар - якесь несумісне явище з іудео-християнським етапом розвитку Церкви, більш відомим нам як Першоапостольська Церква. Але як би там не було, в 450 році ця церква була перебудована в Візантійську і прикрашена красивою мозаїкою в стилі модної тоді в церквах Єгипту.
В 614-ому церкву було зруйновано під час нападу персів, і більше ніж на 1300 років поховано під попелом, допоки в 1932-ому археологи Мадер і Шнайдер не розкопали тут стару кладку з мозаїкою, яка чудом збереглась. А в 1982-ому було побудовано нову церкву, яку ми власне і відвідали, і яка зараз є власністю Німецького об’єднання на Святій Землі і доглядається монахами бенедиктианського абатства. В церкві викладена нова мозаїка, яка в деяких місцях перемежовується шматками оригінальної. Під вівтарем знаходиться найвідоміша мозаїка цієї церкви, що стала візитівкою Табхи - дві рибки біля кошика з хлібом. Хліба звичайно ніхто біля церкви не роздає, а от помилуватись на живу рибу, яка кишить в маленькому фонтанчику на подвір’ї церкви, можна.
На горі Заповідей Блаженства нас знову задавила жаба платити за в’їзд на територію францисканської церкви, і тому, оглянувши на прощання Кінерет з цієї гори, ми вирушили назад на південь вздовж узбережжя, милучись з вікна машини різноманітними пейзажами...
які, чим далі на південь від Галілеї вглиб Палестинської автономії по дорозі до Мертвого моря, ставали все більш сухими і пустельними...
А ось і Мертве море і вже знайомий пляж Ейн Геді, де ми і зупинились для соляних ванн і невеличкого обіду.
А оце вже десь на узбережжі південного клаптика Мертвого моря в районі Ейн Бокек, заїжджати в який вже було пізно, бо попереду була ще незвідана частина дороги через пустелю Негев до наступного хостелу.
Пустеля Негев, яка займає величезну частину південного Ізраїлю, виявилась доволі красивою, а місцями навіть чарівною, як, наприклад, отут на оглядовому майданчику Неве Зогар.
	На величенній карті під склом, що стоїть на майданчику, я вичитав, що південний шматок Мертвого моря мілкий в порівнянні з північним, і що море зміліло через те, що ще в середині 20-го століття Іордан майже перестав постачати нову воду в море. Швидше за все за
рахунок потужного використання його води для зрошення оточуючих полів, як в Ізраїлі, так і в Іорданії. А в 1977-ому море зміліло настільки, що південний шматок навіть відділився від нього, і зараз є штучним озером, яке використовується компаніями Dead Sea Works та Arab Potash Company. Обидві компанії перекачуть воду з північного шматка моря в південну, щоб підтримувати його і використовувати надалі в промислових цілях. Якби не таке штучне підживлення південного шматка моря, до сьогодні його б просто не існувало. Останній пункт на сьогодні - не зовсім звичний хостел під назвою Negev Camel Ranch, що власне і є верблюжою фермою з будиночками для гостей, яке знаходиться десь, як кажуть англійською, in the middle of nowhere - все, що є в радіусі в пару десятків кілометрів - військова база ЦАХАЛу, про існування якої десь поблизу говорив колючий дріт вздовж головної дороги і плакати з написами "військова територія, фото і відео заборонено". Коли ми прибули на ранчо, сонечко вже сідало і я так і не встиг сфотографувати чарівний захід сонця над пустелею.
На щастя верблюди нікуди із заходом сонця не дівались і продовжували жувати свою вечерю, хто лежачі, хто стоячи і створюючи натовп біля корита.
Біля нашого будиночку, який, як і всі інші, був зроблений з чогось схожого на ДСП, пофарбований зовні, а в середині оббитий плетеною солом’яною доріжкою на висоті до метру від підлоги, з висланою самотканими доріжками підлогою і ліжками з кольоровою білизною, була "територія для відпочинку": обгорнуті доріжками матраци і невеликий столик. Повалявшись трошки на вулиці, поліз я в будиночок розпаковувати чемодана. А потім ще була смачна і ситна, абсолютно вегетаріанська, вечеря з тушеними овочами, салатом, чечевицею і лимонадом з м’ятою...

Акко, Мегіддо, Тверія

Поснідавши залишками хліба з ресторану в Кесарії і київських печенюшек, рушаємо на північ в не менш древнє за Кесарію місто Акко, що знаходиться всього в півтора десятках кілометрів від Хайфи. Але спочатку ще трішечки Хайфи. Це місто чомусь досі не вкладається в моїй синтипоновій голові на якусь одну поличку. От, наприклад, якщо з Єрусалимом і Тель Авівом все зрозуміло, то Хайфа - дивна суміш історії і сучасності: стоячи на горі Кармель пізно ввечорі і оглядаючи сучасний порт, що мерехтить вогнями, аж ніяк не віриться, що цілих три тисячі років на цій самій горі, хіба, що може, в іншому місці стояв пророк Ілія. Тут і найвідоміший технічний інститут Ізраїлю - Техніон, тут і одна з найбільших, як мені здається, "діаспор" репатріантів з колишнього СРСР, тут і велика община ортодоксальних євреїв, тут і мечеті, і другий по значенню центр дивної релігії бахаї, причому прямо на тій самій горі Кармель, де Ілія довів цариці Ієзавелі, що Ваал з Астартою не мають
	ніякої сили проти єдиного Бога. Але всі ці протиріччя історії і сучасності, здається, аж ніяк не чіпають простих людей літнього віку, які днями сидять собі на узбережжі Середземного моря, ловлять рибку, і годують нею котиків, які терпляче очікують на березі.
А ось, власне і одна з мечетей, і печера пророка Ілії, до якої ми не ризикнули підходити через великий натовп паломників.
А тепер в Акко через красиві і затишні вулички Хайфи чи то вже її пригородів... Коли і хто його побудував, не відомо, але першою відомою згадкою про Акко був запис на глиняній табличці фараона Тутмоса третього, отже виходить, що Акко суттєво старіше за Кесарію,
а значить, воно і бачило не менше за Кесарію. Навіть в першій Книзі Суддів воно згадується як місто, яке перейшло до Асіра в частині його наділу, але з якого він так і не зміг вигнати місцевих мешканців хананеїв. А далі були ассірійці, Александр Македонський, єгиптяни, хасмонеї, Юлій Цезар, араби, хрестоносці, турки, британський мандат і нарешті країна Ізраїль. Тому і стіни в цьому місті будувались, руйнувались і добудовувались не раз. Саме вони, потужні, кам'яні, грізно нависаючі над морем - те перше, що бачить турист, під'їхавши до старого міста.
Ось і ми, помилувавшись морем з цих стін, входимо в місто біля невеличкої церкви святого Іоанна, що певно стоїть тут з часів хрестоносців. Звичайно, штукатурили її вже не хрестоносці. Так само, як і в будь-якому морському місті Ізраїлю, і тут багато котиків...
Десь тут християнська частина міста, разом з єврейською, яка і не починалась, закінчується, і ми потрапляємо в арабське містечко з вузькими заплутаними вуличками і довгими базарами, на яких і сьогодні вирує життя, як і сотні років тому, і де запахи свіжої риби перемішуються з прянощами і солодощами. Лишились тут і підземні тонелі хрестоносців, і турецькі "готелі", і бані.
А ще в північній частині міста стоїть велична "біла" мечеть Аль-Джаззар з яскравозеленими банями і величенним мінаретом, яка, кажуть, по своєму значенню для мусульман в Ізраїлі поступається лише двом мечетям Храмової Гори. Як не дивно, але за окрему платню можна зайти на її територію і в неї саму, принаймні хоч з краєчку. Її білосніжні стіни і уквітчані різнокольоровими квітами клумби створюють відчуття якщо не раю, то принаймні казки. А оця біла, схоже мармурова, річ - старовинний сонячний годинник. Звідки і як він тут опинився, не знаю, бо там все було написано арабською.
Поблукавши ще вузькими вуличками, надивившись на потужні стіни епохи хрестоносців (цікаво, навіщо було будувати такі стіни, якщо їх декілька разів руйнували?) і пообідавши прекрасною рибою в ресторанчику Урі Бурі, вирушаємо від моря на південний захід.
І ось воно Мегіддо, більш відоме нам як Армагеддон, місце, де згідно з книгою Откровення має відбутись остання битва сил Господа з Його ворогами. Звичайно, трактувань цього місця Письма є багато і достовірно не зрозуміло, чи має відбутись ця битва чи ні. А от що в минулому тут була не одна кривава битва, це відомо достовірно. Бували тут і Соломон, і єгиптяни.... Всіх не перелічити. На сьогодні ж це - просто пагорб (до речі він так часто і називається Тель Мегіддо, тобто пагорб Мегіддо), на якому вже з півстоліття ведуться розкопки. І хоча простий турист бачить тут тільки навалу каменів, археологи стверджують, що тут знайдено 26 культурних шарів. А отже 26 разів тут змінювались мешканці, виганяючи попередніх, щось розвалюючи, щось добудовуючи.
	Після коротенького фільму про історію і розкопки Мегіддо туристичний шлях починається з місця під назвою "Водосховище", яке швидше являє собою довгі сходи, що спускаються до того, що колись було водосховищем. А далі власне і вхід в місто - ворота міста
ханаанеїв (знизу сліва), які зараз всього пару метрів заввишки, і то половина з цього реконструйована нещодавно. А от в минулі часи ці ворота були куди як величнішими, і входили, і в'їжджали в них наймогутніші правителі і полководці. Через своє стратегічне положення Мегіддо був мрією не одного царя, бо хто володів Мегіддо, той володів і всією Ізріельською долиною і оточуючими землями. Пізній ханаанейський період життя Мегіддо припадає на так звану пізню бронзову добу (1000-900 років до н.е.), археологи стверджують, що тоді місто ще не мало великих стін і тому ці ворота виконували швидше церемоніальну роль, аніж захисну. А оці камінці (знизу справа), що давно поросли бур’янами, називаються палацом ханаанеїв, який колись був великим (30х50 метрів) і пишним, але поступово був зруйнований. Останніми, хто "доруйнували", точніше акуратно розібрали його, були археологи.
Подекуди стоять кам’яні резервуари різного призначення, форм і розмірів - досі не розумію, як можна було таке видлубати в камені в ті часи. А оце я сиджу в Ізраїльських воротах, точніше на їх східній стіні (західна була розібрана під час розкопок). Це наступний період історії Мегіддо - після ханаанеїв - ізраїльська монархія. Деякі вважають, що ці ворота будувались при Соломоні в Х ст. до н.е., інші ж кажуть про період на століття пізніший - при правлінні Ієровоама ІІ.
Оці камінчики (зліва внизу) - залишки "меншого" палацу ханаанеїв, що був колись частиною величного комплексу пізнього ханаанейського періоду. А справа - величезні північні конюшні, що відносяться теж десь до періоду правління Ієровоама ІІ або Ахава. Не знаю, скільки сюди можна було напакувати коней, але точно достатньо для могутньої армії.
Були тут, звичайно, і храми. Через те, що одна цивілізація постійно змінювалась іншою, і храми будувались один на одному, тому зараз ця територія носить назву площадки храмів. Я би, правда, назвав це місце скоріше "ямою храмів", бо декілька метрів землі тут археологи вже встигли зняти, відкопавши до 20 різних культових споруд, і доривши до періоду неоліту (3500-2000 років до н.е.). Посеред площадки лишився з круглий вівтар з сімома східцями, вважається, що його було збудовано ще до ханаанейсього періоду (до 2300 року до н.е.), але він продовжував функціонувати і в трьох різних храмах, що змінювали один одного в ханаанейський період. А от справа на фотографії - публічне зерносховище, глибиною в 7 метрів і 11 метрів в діаметрі, з коловими сходами, яке могло вміщувати до 450 кубічних метрів чи то зерна, чи то силосу, якось я не зрозумів. Збудоване воно було за одного з ізраїльських царів.
А з оглядових площадок відкривається дивовижний вид на плодючу Ізріельську долину...
	А от і ще одні конюшні - південні. Тут і конячки навіть металеві є для створення відповідної атмосфери. Найдивовижнішим же дивом цього мертвого міста, напевно, його водна система. Звичайно, ніяких колодязів в ньому немає, і вода приходила в місто по довжелезному підземному
каналу, що йшов від джерела, і складався з шахти глибиною 36 метрів і горизонтального каналу в 70 метрів завдовжки. Сьогодні в ньому прокладений місточок і східці для туристів, по яких ми і завершили свою мандрівку по Мегіддо, вийшовши десь далеко біля підніжжя пагорба за межами міста і туристичного комплексу, і мали ще метрів 200 вздовж дороги повертатись назад. Раніше така система дозволяла мешканцям мати воду, не виходячи за межі стін міста, що було дуже важливим зі стратегічної точки зору, але от як вони його тоді побудували і як лазили по ньому без східців, які є сьогодні, для мене лишається загадкою.
Останнім пунктом призначення на сьогодні - Тверія, певно, найбільше місто на березі Кінерету, і як скоро виявилось, найкошерніше місто з усіх, що я бачив. Воно і не дивно: в цьому місті знаходяться могили декількох найвідоміших раббі, включаючи Рамбама, і самого раббі Аківу - того самого, що заради своєї коханої дружини перетворився зі звичайного пастуха, який ледь вмів читати, на одного з найбільших знавців Тори з десятками тисяч учнів. Тому Тверія - це приблизно як наша Умань, тільки в квадраті і помножена на десять. Звичайно, тут повно і мусульман, і християн, але кількість ортодоксальних євреїв, або принаймні тих, що намагаються до них наближатись, вражає. Найцікавішим враженням було відвідування маленької фалафельної, в якій окрім сертифікату кашруту, висить умивальничок для рук, портрети раббі Аківи і ще якогось раббі, і весела рекламна картинка з єврейським хлопчиком у відповідному вбранні, великих круглих окулярах і випученими очима, який жадібно запихував в себе піту з фалефелями чи то шаурмою. Чомусь фотографувати інтер’єр мені було ніяково.
Ввечорі на набережній повно людей людей, як туристів, так і місцевих, шумлять ресторани, вечірній невеликий базар в основному з купальним приладдям, з пропливаючих поряд розважальних кораблів лунає музика. А ще на набережній є електронне табло, що показує поточний рівень води в Кінереті. Здається, я зрозумів, звідки кожен день бере інформацію сайт новин Аруц Шева для новин на кшталт "рівень води в Кінереті піднявся на 2 см".