Нафпліо, Мікени і дорога в Делфи

Поки я виспався, сонечко зійшло достатньо високо і на балконі хоч і було красиво, сидіти не дуже хотілось. Поснідавши в іншому готельчику цього ж закладу на пару вуличок вище, звідки відкривався прекрасний вигляд на місто і море, збираємось і рушаємо на машині вверх до фортеці Паламіді.
З 1715-го року, коли її збудували, вона височить над містом, а підсвічена вогнями вночі здається вище за місяць. Всього за 4 євро можна не тільки роздивитись фортецю, але і поласувати свіжим інжиром прямо з дерева, коли ніхто не бачить. Сама ж фортеця складається з восьми окремих бастіонів. Ось цей, перший, стіни якого потрапляють в око гостю разом з видом на місто (звичайно після проходження каси, яка розташована в бастіоні Епамінонда) - бастіон Мільтіада.
Стоїть Паламіді на висоті всього 220 метрів над рівнем моря, але види, які відкриваються з її території на Арголідську затоку і Нафпліо, просто дивовижні. Напевно тому (якщо не рахувати, звичайно, її стратегічного значення), ще до завершення будівництва її захопили війська Османської імперії. А ще тут ростуть різні незвичні і екзотичні для мене рослини, як, наприклад, оцей лавр, або кактус-опунція на задньому плані. Правда останні я вже бачив в Ізраїлі і на Сардінії.
Куди не піди в цій фортеці, з якого бастіону чи стіни не глянь - всюди краса неймовірна...
Судячи з вказівників, була тут і в’язниця...
І ще один красивий півострів з бірюзовою водичкою навколо...
А на території бастіону св. Андрія є маленька церква, отам за цією ялинкою, присвячена йому ж. З самого початку церква носила ім’я Сан Джірардо, але після звільнення фортеці під час війни за незалежність саме в день апостола Андрія, вирішено було перейменувати церкву на його честь. Поряд з церквою є маленький прохід в ту саму в’язницю Колокотроніс, позначену на вказівниках.
	В церкві є дивна ікона, на якій зображена сцена преображення Христа на Фаворі, і ще дві інші сцени поряд. При цьому окремі сцени ніяк не відокремлені, тому, якщо не розглядати детально, здається, що це одна єдина сцена, тільки чомусь в ній одночасно три Христа. А от перед церквою
замість квіток стоять горщики з розкішними кущами пахучого базиліку. Гарно тут, звичайно, красиво, навіть прохолодно (чи то швидше вітряно - вітер просто з ніг збиває), і смачно (ось, до речі, та саме фігове дерево зі спілими плодами), але треба їхати далі. Наступне місце ночівлі - Делфи, до них дуже далеко, але і день ще тільки почався, тому наступною нашою зупинкою на сьогодні - пляж, десь недалечко від Нафпліо... Ох і чудово ж тут: водичка чиста, на сонечку мерехкотить, десь там видніються якісь острови.. А що саме цікаве: всі пляжі публічні, безкоштовні, і чисті. При цьому довжина пляжу, схоже, приблизно дорівнює довжині всієї берегової лінії Греції, включаючи острови, і виключаючи, звичайно, порти, і дуже віддалені від населених пунктів місця. Як на мене, тут купатись можна всюди: хочеш - з пісочком, хочеш - з камінцями, а хочеш - взагалі зі скель стрибай. Напевно, така кількість прекрасних пляжів - один з факторів, що робить греків такими лінивими.
Але ж ми не такі ліниві, як греки - нам пора їхати далі. І наступна зупинка - Мікенос - одна з найдревніших історичних пам’яток Греції. Знаходиться це місце десь на півдороги від Нафпліо до Коринфа, і було колись давно центром Мікенської цивілізації, що дала назву цілому періоду в історії,
і розвивалась протягом 16-12 століть до нашої ери по всій Греції і всьому Середземноморському басейну. З Мікенською цивілізацією пов’язані імена Атрея, згаданого в "Іліаді" і "Одісеї", його синів Менелая і Агамемнона, і багатьох інших напівепічних героїв. Власне, довгий час і вважалось, що всі ці імена і пов’язані з ними історії - просто епос, але жив колись один археолог Генріх Шліман, який дуже вірив в казки і тому почав тут розкопки, і знайшов цілий акрополь з купою скарбів, бо мрійникам завжди щастить... І ось ми, як і багато інших туристів, входимо в Мікенський акрополь через Левові ворота, збудовані десь в 13 ст. до н.е. з чотирьох монолітних глиб. А названі вони так через барельєф з левами. І перше, що бачимо - так зване "погребальне коло А". В ньому, як вважається, ховали лише членів царської родини, що стало зрозумілим з кількості скарбів і золотих поховальних масок, які зараз зберігаються в Національному Археологічному музеї Афін.
Далі, прямо за таким собі "цвинтарем" стояли будинки, в яких жили піддані правителів. Від них, звичайно, лишився тільки фундамент, але на їх території було знайдено багато скульптур, які теж зараз в археологічному музеї, правда ближче - в Нафпліо.
А далі йдуть довгі сходи на саму вершину пагорба, де стояв палац, від якого теж лишився один фундамент. Дивитись особливо нічого, окрім прекрасних видів навколо. Звичайно, це далеко не все: з іншого боку пагорба є залишки майстерень і цистерни для води, але я так і не наважився обійти пагорб з іншого боку - дуже вже здувало вітром.
Тому поліз я назад вниз через Левові ворота...
Тут знизу є ще два цікавих місця: скарбниця Атрія і музей. Насправді, скарбниця - це не просто скарбниця, а величезна могила, в яку, окрім самого померлого напхали з ним і багато скарбів. Ця гробниця, що являє собою величенну циліндричну споруду в землі, викладену каменем і з високими воротами, збереглась найкраще з усіх. Її датують приблизно 1250 роком до н.е. А в музеї в декількох залах коротенько представлені основні типи знахідок. Звичайно, більша їх частина - десь в археологічних музеях Нафпліо і Афін. І от одна з них (звичайно ж репліка з того, що в Афінському музеї) - золота поховальна маска Агамемнона. Як раз наштовхнувся на гіда, який розказував російськомовній групі туристів про те, що коли Шліман знайшов цю маску, був дуже вражений і слав термінові телеграми про те, що під маскою зберігся череп зі шкірою і усіма 32-ма здоровими зубами. Правда, якось дуже швидко череп потім зник. І ще якось датування маски з життям Агамемнона не дуже співпадало на 2-3 століття, тому було зроблено припущення, що Агамемнон - це було не тільки ім’я, а і титул, який передавався з покоління в покоління.
А ось і відомі мікенські горшики - з двома ручками і носиком. Тітонька-гід пояснювала своїм туристам, що де б ви не побачили такого горщика, знайте: це - Мікенська цивілізація і 16-12 століття до н.е. Тут поряд з горщиками як раз висіла карта Середземномор’я, на якій саме зображенням таких горщиків було показано місця, де були знайдені залишки Мікенської цивілізації. Виявляється, що де їх тільки не було - навіть на Сіцилію добрались. А ось ці чудернацькі великі горщики незручної як на мене форми (бо певно, мають бути дуже нестійкими) - це ханаанейські горщики. Судячи з карти, їх знаходили лише в Ханаані, тобто на території сучасних Ізраїля-Лівану. Цікаво, що ці горщики роблять тут? Певно, мікенці підтримували (не обов’язково дружні) контакти з оточуючими народами.
Отак, занурившись в дуже далеку історію і відправивши листівки друзям, вирушаємо далі, бо шлях ще не просто далекий, а як виявилось після переїзду оцього красивого місточку, що поєднує Пелопонес з материком на півночі і відділяє Коринфський і Патрайський заливи, дуже далекий і довгий. По дорозі до нього - в основному рівнини з різними садами, і ще отакою чудернацькою білою горою, де добувають щось корисне.
Місточок, напевно через свою отаку от красу, виявився дорожчим за усі шматки національної магістралі, які ми проїжджали: його переїзд для нашого легкового автомобілю коштував близько 13 євро!
А за місточком пішли один за одним мальовничі пейзажі і види на море, бо більша частина дороги йшла вздовж узбережжя.
	Хоча краще б вже вона була прямою і без моря, бо дорога не просто йшла вздовж берега, вона справді повторювала всі дрібненько порізані і закручені контури берегової лінії, бо з іншого боку були високі гори. Тому довжина дороги збільшувалась в два-три рази, аніж це можна було
собі оцінити по карті, і коли ми нарешті від’їхали від берегу в сторону Парнаських гір в пошуках чарівного містечка Делфи, на дворі була вже темна ніч... Делфи, звичайно, були високо в горах, і до них вів довгий серпантин. Але саме місто виявилось дуже простим з точки зору пошуків готелю. Грубо кажучи, дві вулиці - три перехрестя. Єдина проблема - рух здебільшого односторонній, а вздовж всієї вулиці з обох боків - суцільний ряд машин, тому щоб знайти місце для парковки недалеко від свого готелю Athina, довелось об’їхати колом ціле місто. Готель виявився доволі милим і простим, хоча і без кондиціонеру в кімнаті. Але він і не потрібен був вночі, зважаючи на те, що ми високо в горах. Правда, відкритий балкон ніс за собою ще одну проблему: гомін людей з інших балконів готелю і оточуючих ресторанчиків. Але мені було вже все одно, і відкинувши синтипонові лапи, я дуже швидко заснув.

Афінський Акрополь і вечірній Нафпліо

Прокинувшись раненько і поснідавши на вулиці перед нашим готелем Rio, пакуємо чемодани і вирушаємо дивитись найвідоміше місце в Афінах - Акрополь. Сідаючи в машину, помітив котиків, які щось жували з мисочок. Але навіть незважаючи на те, що їх підгодовують, все одно вони чомусь здались мені занадто худенькими, і я віддав їм залишки української шинки зі своїх бутербродів.
Ось так виглядає одна з вуличок району Макріяні, що на південь від Акрополя. З одного боку вулиці стоїть музей Акрополя, а з іншого - цілий ряд кафешок, в яких неспішно попивають каву туристи, швидше за все вже зморені підйомом на Акрополь. А він, як я зміг побачити вже з сусідньої вулиці, і справді височенько...
Вистоявши немаленьку чергу до входу, яка мені нагадала черги в Римі (хоча з чергою до Колізею нічого не зрівняється), і отримавши цілий згорток квиточків до Акрополя і навколишніх історичних місць за 12 євро, починаємо свій підйом на гору, на якій вже близько трьох тисяч років то будуються, то руйнуються палаци і храми різним богам. Зустрічають нас Одеон Перікла (на фото зліва знизу) та святилище Диониса (на фото справа знизу) перед театром Диониса, точніше те, що від них лишилось. Колись в одеоні, що був побудований в 435 році Періклом і на території якого зараз тільки звалище камінців, проходили змаганні музиків і співців, що були, як це не дивно, частиною Панафінейських ігор, що проводились раз на чотири роки на честь богині Афіни.
Оця майже новенька скульптура (чого тільки без рук, якщо новенька?) - відновлений пам’ятник відомому древньому комедіографу Менандру, що жив в 4 столітті. Напевно, його п’єси ставились в театрі Діоніса, на одну зі сходинок-лавочок якого я і заліз.
А ці нещасні безголові фігурки тримають залишки сцени театру. Якось в одному фільмі про Грецію я почув, що акустика в таких театрах була неймовірна - без ніяких мікрофонів всі глядачі чули прекрасно все, що відбувалось на сцені. Але та сама акустика грала не на користь акторів, це їх самих настільки глушило, що працювати на сцені могли тільки міцні чоловіки. Кажуть, що сучасні актори на цих сценах (в більш цілих театрах, звичайно) витримують не більше двох годин. Трошки на північний захід від театру посеред великої купи каміння височать три біль колони - це відреставрований західний фасад Асклепіону, тобто храму бога медицини Асклепія.
На маленькій табличці біля цих повалених колон стоїть табличка "храм Феміди (?)". Прямо отак от зі знаком питання. Певно, важкувато ототожнювати споруди лише за фундаментом. Ну а ми піднімаємось далі, і перед нами починає відкриватись чудовий вид на залиті сонцем Афіни... До речі, греки давно вже вирішили називати своє місто Афіною, в однині, але в інших мовах, про це ще не здогадуються.
А от одеон Ірода Аттичного - амфітеатр на 5 тисяч місць з красивою триповерховою стіною - лишився в кращому стані, аніж його колега театр Діонісу, і тут, судячи з апаратури, встановленої по периметру глядацького залу, і зараз проходять якісь театральні дійства. І ще пару кроків...
...і ось ми вже піднімаємось по заповнених втомленими туристами сходах Пропілеїв - парадного входу на територію Акрополю. Побудовані вони були п’ятому столітті до нашої ери архітектором Мнесиклом з якогось занадто дорогого білого і сірого мармуру, тому, проходячи крізь них, декілька раз можна побачити табличку з написом "не чіпайте руками мармур". Протиснувшись врешті через туристів, можна насолодитись отакими видами Афін...
А ось і театр Діоніса зверху, і храм Зевса Олімпійського, який стоїть трошки подалі від Акрополю, і до якого ми так і не дійшли.
І нарешті головний храм Афінського Акрополя - Парфенон, присвячений покровительниці Афін Афіні Парфенос.
Дивні ці греки, все-таки. А ми ще дивуємось, що в нашій "православній" країні такі міцні древні паганські традиції наших предків: тут от в самій "православній" країні світу, прямо в центрі столиці відбудовуються давні паганські храми - будівництво їде повним ходом, і на території стоїть багато будівельної техніки.
І ще трошки видів Афін на північну сторону від Акрополя...
А от відразу два храми. Правда один з них цілий - Ерехтейон з його відомими південним портиком зі скульптурами Кіріатид (таких собі жінок, що замінюють колони), а від другого, старого храму Афіни, лишились тільки розкидані камінці (на передньому плані перед Ерехтейоном).
Сонечко припікало і змушувало втікати з "верхнього міста", і пройшовши через маленькі ворота (як стверджував плакат біля них - західні ворота укріплення третього століття нашої ери), спускаємось вниз по північному схилу, повз руїни церкви святого Миколая чи то Серафима (археологи досі не з’ясували, чиєї саме)...
...і опиняємось в старому історичному районі Афін під назвою Плака біля церкви з дивною табличкою "Church of the Metamorphosis". Час хилився до обіду і після культурного альпінізму вже хотілось їсти, тому ми зупинились в першому ж ресторанчику.
І тут я дізнався страшний секрет: виявляється, грецький салат - це не зовсім те, що називається грецьким салатом у нас. Хоча, якщо чесно, український його варіант мені подобається більше, бо у нас оливок кладуть більше, перець болгарський, а не якісь шкурочки, олію ллють зовсім не по рецепту соняшникову, і нарешті сир нарізають, а не кладуть великим брикетом. Хоча останнє говорить про те, що наша фета - це якась розм’якшена "копія" справжньої фєти, яку подати цілим шматком просто не можливо. Отак дослідивши справжній грецький салат, і ще якийсь салат з горішками і родзинками, сидячи під малесеньким оливковим деревцем, що стояло на столі, продовжуємо наш шлях вниз, до римської Агори...
...зустрічаючись із сучасним вуличним настінним мистецтвом, і художником, який продає свої картини Парфенона, змальованого з ... вивіски для туристів! Чим швидше за все і привертає увагу цих самих туристів.
Ось і я посеред римської агори, чи то пак сучасною мовою "торгівельно-розважального комплексу", з її найдавнішим метеорологічним пам’ятником - баштою вітрів. В верхній частині цієї восьмикутної споруди можна побачити зображення міфічних істот, що уособлювали вісім вітрів. Судячи з плакату біля неї, в середині башти колись був водяний годинник - клепсидра.
Пройшовши ще трошки вглиб Плаки через торгівельні ряди з сувенірами, опиняємось на площі Метрополії, на якій стоїть кафедральний собор Благовіщення Пресвятої Богородиці в Афінах, більш відомий під коротшою назвою - Метрополі, що є кафедральним собором архієпископа Афін і всієї Еллади і вже четвертий рік стоїть у риштованні. Тому розгледіти по-людські можна тільки центральний вхід. А навпроти нього стоїть пам’ятник архієпискому Дамаскіну, що був архієпископом в 1941-1949 роках, і за цей час встиг побувати трошки регентом Греції і її прем’єр-міністром.
З цієї площі, пройшовши трошки по вулиці Метрополеус, потрапляємо на головну площу Афін - Синтагму, на якій стоїть будівля парламенту Греції з пам’ятником невідомому солдату перед нею, що є однією з головних атракцій для туристів, бо саме біля нього стоїть варта евзонів - солдатів в чудернацькій формі, кожна частина якої має якесь символічне значення, пов’язане з війною за незалежність від Османської імперії.
Ну от і все з Афінами на сьогодні. Сфотографувавши на пам’ять станцію афінського метро "Акрополіс", вирушаємо через Корінф на півострів Пелопонес, відомий всім ще зі школи, перш за все завдяки Олімпійським іграм і Спартанцям.
Сьогоднішне наше місце ночівлі - готельчик Aroma в мальовничому маленькому містечку Нафпліо на березі Арголійського заливу. Ледь знайшовши його в цьому містечку з маленькими заплутаними вуличками (довелось припаркувати машину далеко від готелю, бо заїхати туди просто неможливо), і зрадівши тому, що готель справді гарний, вирушаємо вже вечірнім містом на пошуки ресторану з їжею. І зустрічаємо от такого монстра-морозиво, який, напевно, має запрошувати дітей в джелатерію, але, як на мене, швидше відлякує.
Знайшовши гарну таверну "А Палія", наївшись мідій і м’яса, і прогулявшись трошки вечірнім містом, повертаємось в готель...
Історичні місця - на завтра, а сьогодні перед сном - залишки зеленого чаю з бокалу з печеньками на балконі з квіточками.