Графство Керрі

	В наше сьогоднішнє місце ночівлі, сільський будиночок Ard Na Mara, ми приїхали дуже пізно, десь після десятої вечора, але це не тільки не засмутило господаря, милого чоловіка років п’ятидесяти, а ще й не завадило йому пригостити нас чаєм і дуже довго розпитувати про нашу країну і життя в ній. Він виявився
дуже балакучим і дуже цікавим: таке враження, що він і зайнявся готельним бізнесом (якщо це можна так назвати), щоб пізнавати світ завдяки гостям, які до нього приїжджають. Ось в цій вітальні з каміном ми вчора і сиділи. А вранці на власний подив побачили отаку величенну пальму перед будинком.
Гарненько поснідавши традиційним ірландським сніданком зі смажених сосисок, яєшні, помідора, чаю, вирушаємо вздовж берега океану на захід...
І перше туристичне місце на сьогодні - Кельтський Преісторичний музей, в якому зберігаються залишки древніх тварин і знайдені при розкопках різні предмети кельтської культури. Ось цього мамонта звуть Міллі. Його знайшли рибалки біля узбережжя Нідерландів в 1999-ому, на жаль, розтрощивши своїм рибальським
знаряддям череп на 27 фрагментів і додавши роботи науковцям. Як написано на табличці біля нього, вважається, що цей мамонт жив 30-40 тисяч років тому і, можливо, навіть заходив в гості в Ірландію, бо Ірландія тоді була з’єднана з Європою. А от зубатий череп - це печерний ведмедик, залишки якого з його півтора тисячами побратимів знайшли в Румунії.
А ось і дивні фігурки часів неоліту. Не знаю, чому, але написано, що це здебільшого боги і богині. Напевно, археологи вважають, що ніякого мистецтва заради мистецтва у древніх людей не було - все, що не ліпилось, мало мати тільки культове призначення.
Ну і звичайно ж бронзові прикраси! А ще в музеї є гарний магазинчик сувенірів, де можна придбати сучасні срібні прикраси в кельтському стилі, теплі hand-made шапочки, рукавички, і ще багато красивих речей.
І знову нескінченні синьо-зелені пейзажі...
Майже на самій віддаленій точці півострова Дінгл є ще одна "голова" - Slea Head. Тут живе багато пташок, принаймні на інформаційній табличці їх близько двох десятків, а от зустріли ми тільки два види: сріблястих чайок і якихось плямистих пташок, яких ми не змогли ідентифікувати.
Вони дуже звикли до туристів, тому спокійно ходять по маленькому парканчику і позують фотографам, а ще постійно щось собі бурмотять своєю мовою. Я навіть записав відео з їх пісеньками. Одна навіть, здається, реп читала і гойдалась в такт, але я це, на жаль, не встиг зняти.
А ще тут є величенні скелі, сильний вітер, сині-сині хвилі...
...і білосніжна скульптура розіп’ятого Христа, яка виглядає аж занадто білосніжною на вічносірому фоні каміння. А поки нас не здуло вітром, ми вирушили далі вздовж берега і натрапили на справжній піщаний пляж. Напевно, люди з найближчого села, що на горі, тут купаються влітку.
Та зараз погода зовсім не для купання. І курточку на пляжі зовсім не хочеться знімати, пожалкував навіть, що ми з Язикатим взяли всього одну шапочку на двох. Але хоча купатись і не можна, побачити дно морське навіть без дайвінгу нам пощастило: як раз був час відливу. Ось я сиджу прямо на морському дні в водоростях...
А ближче до справжнього берега вдалось знайти невеличку затоку, з якої навіть при відливах не виходить вода і тому життя тут кипить і під час відливу. Помилувавшись на зворотньому шляху до машини невеликим водоспадом, що заріс жовтенькими гусячими лапками, які у нас, до речі, тільки на весні квітнуть (а тут зараз вже осінь!), вирушаємо далі...
Уявлення не маю, як називається наступне місце, куди ми потрапили, може і ніяк, хоча навряд би така туристична атракція лишилась би без назви, але пейзажі тут казкові: прямо посеред рівнини, застеленої густою ковдрою трави і квіточок, розкидана велика купа каміння.
Як сказали б прихильники теорії льодовикового періоду: його сюди доштовхав льодовик. Не ясно, правда, звідки, і чому деяке каміння складене одне на одного.
А ще є просто кам’яні стовпчики, які, схоже, ставили люди.
	В порівнянні з тим, що ми бачили до цього, тут флора виявилась занадто багатою на різні квіточки. А ще більшість камінців мають особливі кольори - зеленуватий, сіруватий, сизий - все завдяки різноманітним лишайникам і моху, що покриває каміння. Поки я роздивлявся лишайник, Язикатий фотографував квіточки для своєї колекції.
А це - Белліферрітер - ще одне різнокольорове і затишне маленьке містечко з величною церквою з різнокольоровими вітражами, які я не міг пропустити.
І ось ми знову на перевалі Коннор, тепер вдень. Але погода тут не краща: навколо хмари. Причому, саме навколо, а не над головою: до деяких з них, здається, можна доторкнутись рукою. А ще хмари шевеляться. І наповзають на гори, закутуючи їх голови на ніч, щоб не мерзли. А там знизу відбувається театр світла і тіні.
Я навіть відео зняв всієї цієї краси. А ще тут пасуться розмальовані кози: їм вітер не страшний.
Ну а ми прощаємось з півостровом Дінгл і направляємось на інший мальовничий півострів - Беара, де на нас чекає наше наступне місце ночівлі. На жаль, дні не нескінченні, і хотілось би доїхати до ліжечка до ночі, але пропустити ще один красивий півострів - Айвераг - ми не могли, і проїхавши через невелике місто Кіллорглін, поїхали на захід. Ось, власне, і саме Кіллорглін - з яскравими стінами і картинами прямо на будинках.
Ось вже і південне узбережжя затоки Дінгл, тої самої, яку ми вже бачили з іншого боку - з висоти перевалу Коннор, під’їжджаючи до міста Дінгл.
Інколи не можеш всидіти в машині, доводиться зупинятись і вибігати подивитись навколо. От і Язикатий не всидів і побіг нарвав букетик з конюшини.
До речі, дорога, якою ми їдемо, Кільце Керрі (Ring of Kerry), є туристичною і тому на карті вся відмічена широкою зеленою смугою, тобто як Scenic Route. А це - ще одне містечко на ній - Керсівін (Cahersiveen) з його величенною церквою.
І знову природа: їжачки в лісі і корови на пасовиську...
І ось ми вже на південному узбережжі півострова. Тут недалеко від Кільця Керрі є старий, "доісторичний" форт Штег (Staigue Fort), побудований, як вважається, десь в 4-5 столітті якимось королем. Цікаво, що камінці тримаються самі по собі, без ніякого кріплення і цементу. А всередині є колові сходи на стінах. В принципі, стіни - це єдине, що лишилось від цього міні-містечка.
	А час невпинно летів і вже наближався вечір, коли ми, майже завершивши Кільце Керрі, потрапили в національний парк Кілларні, з його зеленими лісами, мальовничими озерами і, що найважливіше - територієію, де можна спокійно зупинитись і вийти прогулятись. Здебільшого, що ми бачили - це
приватні землі, огорожені невеличкими парканчиками, і вхід на які, напевно, заборонений. А ось в цьому мальовничому місці нас застав захід сонця. Такої дивовижної краси я не бачив ще ніколи: все навколо ніби потопало в легенькому тумані, колір якого змінювався від ніжнорожевого до темносинього. Спробував зробити навіть панораму, а вдома кривими лапками склепати до купи. Вийшло не дуже, але хоча б трохи передає атмосферу.
	А от цей замок чогось навіть не відмічено на туристичній карті. Стоїть собі десь посеред лісу біля дороги і все. А ось і ліс і знову водичка. Що нас тут з нашим ботаніком-самоучкою Язикатим здивувало - це дуже прямі сосни. Чув колись, що у нас в Херсонській області ростуть такі прямі сосни, які використовують для
кораблів. Напевно, і ці теж колись додумались застосовувати в цій галузі, бо на острові, яким є Ірландія, без кораблів якось незручно.
Ну от і стемніло, а ми тільки доїхали до Кілларні і вирішили трошки подивитись на центр міста, а до місця ночівлі під назвою Шамінір, лишалось близько ста кілометрів. Не дарма господар образився на нас за те, що ми не попередили про свою затримку.