Акко, Мегіддо, Тверія

Поснідавши залишками хліба з ресторану в Кесарії і київських печенюшек, рушаємо на північ в не менш древнє за Кесарію місто Акко, що знаходиться всього в півтора десятках кілометрів від Хайфи. Але спочатку ще трішечки Хайфи. Це місто чомусь досі не вкладається в моїй синтипоновій голові на якусь одну поличку. От, наприклад, якщо з Єрусалимом і Тель Авівом все зрозуміло, то Хайфа - дивна суміш історії і сучасності: стоячи на горі Кармель пізно ввечорі і оглядаючи сучасний порт, що мерехтить вогнями, аж ніяк не віриться, що цілих три тисячі років на цій самій горі, хіба, що може, в іншому місці стояв пророк Ілія. Тут і найвідоміший технічний інститут Ізраїлю - Техніон, тут і одна з найбільших, як мені здається, "діаспор" репатріантів з колишнього СРСР, тут і велика община ортодоксальних євреїв, тут і мечеті, і другий по значенню центр дивної релігії бахаї, причому прямо на тій самій горі Кармель, де Ілія довів цариці Ієзавелі, що Ваал з Астартою не мають
	ніякої сили проти єдиного Бога. Але всі ці протиріччя історії і сучасності, здається, аж ніяк не чіпають простих людей літнього віку, які днями сидять собі на узбережжі Середземного моря, ловлять рибку, і годують нею котиків, які терпляче очікують на березі.
А ось, власне і одна з мечетей, і печера пророка Ілії, до якої ми не ризикнули підходити через великий натовп паломників.
А тепер в Акко через красиві і затишні вулички Хайфи чи то вже її пригородів... Коли і хто його побудував, не відомо, але першою відомою згадкою про Акко був запис на глиняній табличці фараона Тутмоса третього, отже виходить, що Акко суттєво старіше за Кесарію,
а значить, воно і бачило не менше за Кесарію. Навіть в першій Книзі Суддів воно згадується як місто, яке перейшло до Асіра в частині його наділу, але з якого він так і не зміг вигнати місцевих мешканців хананеїв. А далі були ассірійці, Александр Македонський, єгиптяни, хасмонеї, Юлій Цезар, араби, хрестоносці, турки, британський мандат і нарешті країна Ізраїль. Тому і стіни в цьому місті будувались, руйнувались і добудовувались не раз. Саме вони, потужні, кам'яні, грізно нависаючі над морем - те перше, що бачить турист, під'їхавши до старого міста.
Ось і ми, помилувавшись морем з цих стін, входимо в місто біля невеличкої церкви святого Іоанна, що певно стоїть тут з часів хрестоносців. Звичайно, штукатурили її вже не хрестоносці. Так само, як і в будь-якому морському місті Ізраїлю, і тут багато котиків...
Десь тут християнська частина міста, разом з єврейською, яка і не починалась, закінчується, і ми потрапляємо в арабське містечко з вузькими заплутаними вуличками і довгими базарами, на яких і сьогодні вирує життя, як і сотні років тому, і де запахи свіжої риби перемішуються з прянощами і солодощами. Лишились тут і підземні тонелі хрестоносців, і турецькі "готелі", і бані.
А ще в північній частині міста стоїть велична "біла" мечеть Аль-Джаззар з яскравозеленими банями і величенним мінаретом, яка, кажуть, по своєму значенню для мусульман в Ізраїлі поступається лише двом мечетям Храмової Гори. Як не дивно, але за окрему платню можна зайти на її територію і в неї саму, принаймні хоч з краєчку. Її білосніжні стіни і уквітчані різнокольоровими квітами клумби створюють відчуття якщо не раю, то принаймні казки. А оця біла, схоже мармурова, річ - старовинний сонячний годинник. Звідки і як він тут опинився, не знаю, бо там все було написано арабською.
Поблукавши ще вузькими вуличками, надивившись на потужні стіни епохи хрестоносців (цікаво, навіщо було будувати такі стіни, якщо їх декілька разів руйнували?) і пообідавши прекрасною рибою в ресторанчику Урі Бурі, вирушаємо від моря на південний захід.
І ось воно Мегіддо, більш відоме нам як Армагеддон, місце, де згідно з книгою Откровення має відбутись остання битва сил Господа з Його ворогами. Звичайно, трактувань цього місця Письма є багато і достовірно не зрозуміло, чи має відбутись ця битва чи ні. А от що в минулому тут була не одна кривава битва, це відомо достовірно. Бували тут і Соломон, і єгиптяни.... Всіх не перелічити. На сьогодні ж це - просто пагорб (до речі він так часто і називається Тель Мегіддо, тобто пагорб Мегіддо), на якому вже з півстоліття ведуться розкопки. І хоча простий турист бачить тут тільки навалу каменів, археологи стверджують, що тут знайдено 26 культурних шарів. А отже 26 разів тут змінювались мешканці, виганяючи попередніх, щось розвалюючи, щось добудовуючи.
	Після коротенького фільму про історію і розкопки Мегіддо туристичний шлях починається з місця під назвою "Водосховище", яке швидше являє собою довгі сходи, що спускаються до того, що колись було водосховищем. А далі власне і вхід в місто - ворота міста
ханаанеїв (знизу сліва), які зараз всього пару метрів заввишки, і то половина з цього реконструйована нещодавно. А от в минулі часи ці ворота були куди як величнішими, і входили, і в'їжджали в них наймогутніші правителі і полководці. Через своє стратегічне положення Мегіддо був мрією не одного царя, бо хто володів Мегіддо, той володів і всією Ізріельською долиною і оточуючими землями. Пізній ханаанейський період життя Мегіддо припадає на так звану пізню бронзову добу (1000-900 років до н.е.), археологи стверджують, що тоді місто ще не мало великих стін і тому ці ворота виконували швидше церемоніальну роль, аніж захисну. А оці камінці (знизу справа), що давно поросли бур’янами, називаються палацом ханаанеїв, який колись був великим (30х50 метрів) і пишним, але поступово був зруйнований. Останніми, хто "доруйнували", точніше акуратно розібрали його, були археологи.
Подекуди стоять кам’яні резервуари різного призначення, форм і розмірів - досі не розумію, як можна було таке видлубати в камені в ті часи. А оце я сиджу в Ізраїльських воротах, точніше на їх східній стіні (західна була розібрана під час розкопок). Це наступний період історії Мегіддо - після ханаанеїв - ізраїльська монархія. Деякі вважають, що ці ворота будувались при Соломоні в Х ст. до н.е., інші ж кажуть про період на століття пізніший - при правлінні Ієровоама ІІ.
Оці камінчики (зліва внизу) - залишки "меншого" палацу ханаанеїв, що був колись частиною величного комплексу пізнього ханаанейського періоду. А справа - величезні північні конюшні, що відносяться теж десь до періоду правління Ієровоама ІІ або Ахава. Не знаю, скільки сюди можна було напакувати коней, але точно достатньо для могутньої армії.
Були тут, звичайно, і храми. Через те, що одна цивілізація постійно змінювалась іншою, і храми будувались один на одному, тому зараз ця територія носить назву площадки храмів. Я би, правда, назвав це місце скоріше "ямою храмів", бо декілька метрів землі тут археологи вже встигли зняти, відкопавши до 20 різних культових споруд, і доривши до періоду неоліту (3500-2000 років до н.е.). Посеред площадки лишився з круглий вівтар з сімома східцями, вважається, що його було збудовано ще до ханаанейсього періоду (до 2300 року до н.е.), але він продовжував функціонувати і в трьох різних храмах, що змінювали один одного в ханаанейський період. А от справа на фотографії - публічне зерносховище, глибиною в 7 метрів і 11 метрів в діаметрі, з коловими сходами, яке могло вміщувати до 450 кубічних метрів чи то зерна, чи то силосу, якось я не зрозумів. Збудоване воно було за одного з ізраїльських царів.
А з оглядових площадок відкривається дивовижний вид на плодючу Ізріельську долину...
	А от і ще одні конюшні - південні. Тут і конячки навіть металеві є для створення відповідної атмосфери. Найдивовижнішим же дивом цього мертвого міста, напевно, його водна система. Звичайно, ніяких колодязів в ньому немає, і вода приходила в місто по довжелезному підземному
каналу, що йшов від джерела, і складався з шахти глибиною 36 метрів і горизонтального каналу в 70 метрів завдовжки. Сьогодні в ньому прокладений місточок і східці для туристів, по яких ми і завершили свою мандрівку по Мегіддо, вийшовши десь далеко біля підніжжя пагорба за межами міста і туристичного комплексу, і мали ще метрів 200 вздовж дороги повертатись назад. Раніше така система дозволяла мешканцям мати воду, не виходячи за межі стін міста, що було дуже важливим зі стратегічної точки зору, але от як вони його тоді побудували і як лазили по ньому без східців, які є сьогодні, для мене лишається загадкою.
Останнім пунктом призначення на сьогодні - Тверія, певно, найбільше місто на березі Кінерету, і як скоро виявилось, найкошерніше місто з усіх, що я бачив. Воно і не дивно: в цьому місті знаходяться могили декількох найвідоміших раббі, включаючи Рамбама, і самого раббі Аківу - того самого, що заради своєї коханої дружини перетворився зі звичайного пастуха, який ледь вмів читати, на одного з найбільших знавців Тори з десятками тисяч учнів. Тому Тверія - це приблизно як наша Умань, тільки в квадраті і помножена на десять. Звичайно, тут повно і мусульман, і християн, але кількість ортодоксальних євреїв, або принаймні тих, що намагаються до них наближатись, вражає. Найцікавішим враженням було відвідування маленької фалафельної, в якій окрім сертифікату кашруту, висить умивальничок для рук, портрети раббі Аківи і ще якогось раббі, і весела рекламна картинка з єврейським хлопчиком у відповідному вбранні, великих круглих окулярах і випученими очима, який жадібно запихував в себе піту з фалефелями чи то шаурмою. Чомусь фотографувати інтер’єр мені було ніяково.
Ввечорі на набережній повно людей людей, як туристів, так і місцевих, шумлять ресторани, вечірній невеликий базар в основному з купальним приладдям, з пропливаючих поряд розважальних кораблів лунає музика. А ще на набережній є електронне табло, що показує поточний рівень води в Кінереті. Здається, я зрозумів, звідки кожен день бере інформацію сайт новин Аруц Шева для новин на кшталт "рівень води в Кінереті піднявся на 2 см".