Нафпліо, Мікени і дорога в Делфи

Поки я виспався, сонечко зійшло достатньо високо і на балконі хоч і було красиво, сидіти не дуже хотілось. Поснідавши в іншому готельчику цього ж закладу на пару вуличок вище, звідки відкривався прекрасний вигляд на місто і море, збираємось і рушаємо на машині вверх до фортеці Паламіді.
З 1715-го року, коли її збудували, вона височить над містом, а підсвічена вогнями вночі здається вище за місяць. Всього за 4 євро можна не тільки роздивитись фортецю, але і поласувати свіжим інжиром прямо з дерева, коли ніхто не бачить. Сама ж фортеця складається з восьми окремих бастіонів. Ось цей, перший, стіни якого потрапляють в око гостю разом з видом на місто (звичайно після проходження каси, яка розташована в бастіоні Епамінонда) - бастіон Мільтіада.
Стоїть Паламіді на висоті всього 220 метрів над рівнем моря, але види, які відкриваються з її території на Арголідську затоку і Нафпліо, просто дивовижні. Напевно тому (якщо не рахувати, звичайно, її стратегічного значення), ще до завершення будівництва її захопили війська Османської імперії. А ще тут ростуть різні незвичні і екзотичні для мене рослини, як, наприклад, оцей лавр, або кактус-опунція на задньому плані. Правда останні я вже бачив в Ізраїлі і на Сардінії.
Куди не піди в цій фортеці, з якого бастіону чи стіни не глянь - всюди краса неймовірна...
Судячи з вказівників, була тут і в’язниця...
І ще один красивий півострів з бірюзовою водичкою навколо...
А на території бастіону св. Андрія є маленька церква, отам за цією ялинкою, присвячена йому ж. З самого початку церква носила ім’я Сан Джірардо, але після звільнення фортеці під час війни за незалежність саме в день апостола Андрія, вирішено було перейменувати церкву на його честь. Поряд з церквою є маленький прохід в ту саму в’язницю Колокотроніс, позначену на вказівниках.
	В церкві є дивна ікона, на якій зображена сцена преображення Христа на Фаворі, і ще дві інші сцени поряд. При цьому окремі сцени ніяк не відокремлені, тому, якщо не розглядати детально, здається, що це одна єдина сцена, тільки чомусь в ній одночасно три Христа. А от перед церквою
замість квіток стоять горщики з розкішними кущами пахучого базиліку. Гарно тут, звичайно, красиво, навіть прохолодно (чи то швидше вітряно - вітер просто з ніг збиває), і смачно (ось, до речі, та саме фігове дерево зі спілими плодами), але треба їхати далі. Наступне місце ночівлі - Делфи, до них дуже далеко, але і день ще тільки почався, тому наступною нашою зупинкою на сьогодні - пляж, десь недалечко від Нафпліо... Ох і чудово ж тут: водичка чиста, на сонечку мерехкотить, десь там видніються якісь острови.. А що саме цікаве: всі пляжі публічні, безкоштовні, і чисті. При цьому довжина пляжу, схоже, приблизно дорівнює довжині всієї берегової лінії Греції, включаючи острови, і виключаючи, звичайно, порти, і дуже віддалені від населених пунктів місця. Як на мене, тут купатись можна всюди: хочеш - з пісочком, хочеш - з камінцями, а хочеш - взагалі зі скель стрибай. Напевно, така кількість прекрасних пляжів - один з факторів, що робить греків такими лінивими.
Але ж ми не такі ліниві, як греки - нам пора їхати далі. І наступна зупинка - Мікенос - одна з найдревніших історичних пам’яток Греції. Знаходиться це місце десь на півдороги від Нафпліо до Коринфа, і було колись давно центром Мікенської цивілізації, що дала назву цілому періоду в історії,
і розвивалась протягом 16-12 століть до нашої ери по всій Греції і всьому Середземноморському басейну. З Мікенською цивілізацією пов’язані імена Атрея, згаданого в "Іліаді" і "Одісеї", його синів Менелая і Агамемнона, і багатьох інших напівепічних героїв. Власне, довгий час і вважалось, що всі ці імена і пов’язані з ними історії - просто епос, але жив колись один археолог Генріх Шліман, який дуже вірив в казки і тому почав тут розкопки, і знайшов цілий акрополь з купою скарбів, бо мрійникам завжди щастить... І ось ми, як і багато інших туристів, входимо в Мікенський акрополь через Левові ворота, збудовані десь в 13 ст. до н.е. з чотирьох монолітних глиб. А названі вони так через барельєф з левами. І перше, що бачимо - так зване "погребальне коло А". В ньому, як вважається, ховали лише членів царської родини, що стало зрозумілим з кількості скарбів і золотих поховальних масок, які зараз зберігаються в Національному Археологічному музеї Афін.
Далі, прямо за таким собі "цвинтарем" стояли будинки, в яких жили піддані правителів. Від них, звичайно, лишився тільки фундамент, але на їх території було знайдено багато скульптур, які теж зараз в археологічному музеї, правда ближче - в Нафпліо.
А далі йдуть довгі сходи на саму вершину пагорба, де стояв палац, від якого теж лишився один фундамент. Дивитись особливо нічого, окрім прекрасних видів навколо. Звичайно, це далеко не все: з іншого боку пагорба є залишки майстерень і цистерни для води, але я так і не наважився обійти пагорб з іншого боку - дуже вже здувало вітром.
Тому поліз я назад вниз через Левові ворота...
Тут знизу є ще два цікавих місця: скарбниця Атрія і музей. Насправді, скарбниця - це не просто скарбниця, а величезна могила, в яку, окрім самого померлого напхали з ним і багато скарбів. Ця гробниця, що являє собою величенну циліндричну споруду в землі, викладену каменем і з високими воротами, збереглась найкраще з усіх. Її датують приблизно 1250 роком до н.е. А в музеї в декількох залах коротенько представлені основні типи знахідок. Звичайно, більша їх частина - десь в археологічних музеях Нафпліо і Афін. І от одна з них (звичайно ж репліка з того, що в Афінському музеї) - золота поховальна маска Агамемнона. Як раз наштовхнувся на гіда, який розказував російськомовній групі туристів про те, що коли Шліман знайшов цю маску, був дуже вражений і слав термінові телеграми про те, що під маскою зберігся череп зі шкірою і усіма 32-ма здоровими зубами. Правда, якось дуже швидко череп потім зник. І ще якось датування маски з життям Агамемнона не дуже співпадало на 2-3 століття, тому було зроблено припущення, що Агамемнон - це було не тільки ім’я, а і титул, який передавався з покоління в покоління.
А ось і відомі мікенські горшики - з двома ручками і носиком. Тітонька-гід пояснювала своїм туристам, що де б ви не побачили такого горщика, знайте: це - Мікенська цивілізація і 16-12 століття до н.е. Тут поряд з горщиками як раз висіла карта Середземномор’я, на якій саме зображенням таких горщиків було показано місця, де були знайдені залишки Мікенської цивілізації. Виявляється, що де їх тільки не було - навіть на Сіцилію добрались. А ось ці чудернацькі великі горщики незручної як на мене форми (бо певно, мають бути дуже нестійкими) - це ханаанейські горщики. Судячи з карти, їх знаходили лише в Ханаані, тобто на території сучасних Ізраїля-Лівану. Цікаво, що ці горщики роблять тут? Певно, мікенці підтримували (не обов’язково дружні) контакти з оточуючими народами.
Отак, занурившись в дуже далеку історію і відправивши листівки друзям, вирушаємо далі, бо шлях ще не просто далекий, а як виявилось після переїзду оцього красивого місточку, що поєднує Пелопонес з материком на півночі і відділяє Коринфський і Патрайський заливи, дуже далекий і довгий. По дорозі до нього - в основному рівнини з різними садами, і ще отакою чудернацькою білою горою, де добувають щось корисне.
Місточок, напевно через свою отаку от красу, виявився дорожчим за усі шматки національної магістралі, які ми проїжджали: його переїзд для нашого легкового автомобілю коштував близько 13 євро!
А за місточком пішли один за одним мальовничі пейзажі і види на море, бо більша частина дороги йшла вздовж узбережжя.
	Хоча краще б вже вона була прямою і без моря, бо дорога не просто йшла вздовж берега, вона справді повторювала всі дрібненько порізані і закручені контури берегової лінії, бо з іншого боку були високі гори. Тому довжина дороги збільшувалась в два-три рази, аніж це можна було
собі оцінити по карті, і коли ми нарешті від’їхали від берегу в сторону Парнаських гір в пошуках чарівного містечка Делфи, на дворі була вже темна ніч... Делфи, звичайно, були високо в горах, і до них вів довгий серпантин. Але саме місто виявилось дуже простим з точки зору пошуків готелю. Грубо кажучи, дві вулиці - три перехрестя. Єдина проблема - рух здебільшого односторонній, а вздовж всієї вулиці з обох боків - суцільний ряд машин, тому щоб знайти місце для парковки недалеко від свого готелю Athina, довелось об’їхати колом ціле місто. Готель виявився доволі милим і простим, хоча і без кондиціонеру в кімнаті. Але він і не потрібен був вночі, зважаючи на те, що ми високо в горах. Правда, відкритий балкон ніс за собою ще одну проблему: гомін людей з інших балконів готелю і оточуючих ресторанчиків. Але мені було вже все одно, і відкинувши синтипонові лапи, я дуже швидко заснув.