Гори і знову море

Сьогодні вирушаємо на південний захід від Єрусалиму до Віфлеєму і сталактитових печер. По дорозі зустрічаємо цікаві будиночки в нових дорогих районах Єрусалиму, і дивну гірку для дітей у вигляді монстра.
На жаль, ні в Віфлеєм, ні в печери ми так і не потрапили. В Віфлеєм не потрапили, бо він виявився на території Західного Берегу, і біля контрольно-пропускного пункту, через який на своїй арендованій в Ізраїлі машині ми їхати не могли в місто, нас зловили таксисти і пропонували заїхати в місто за 200 шекелей. А сталактитова печера, до якої шлях лежав по спіральних гірських дорогах, виявилась закритою на два тижні з якихось причин. Тому довелось просто насолоджуватись оточуючими пейзажами, які, до речі, захоплювали подих. Досі не розумію, як на таких ніби кам’янистих схилах ростуть такі зелені ліси.
А ось і я сиджу недалечко від сталактитової печери і оглядаю місцевість. А ця тарілочка в руці - пам’ятник космічному шатлу "Челенджер", який загинув разом з сімома членами екіпажу 28 січня 1986 року на 73 секунді польоту. Він стоїть недалечко від сталактитової печери і слугує орієнтиром для туристів, що їдуть до неї.
Отже, намилувавшись лісовими пейзажами, вирушаємо в сторону Середземного моря в містечко Герцлія на північ від Тель Авіву. Тут ми знайшли по карті один з пляжів з безкоштовним паркінгом. Містечко виявилось дуже милим і затишним, із зеленими алеями і букетиками квітів по дорозі.
І пляж був гарним, і в ресторанчиках поряд готували прекрасну шаурму, гріль і салати. Але з паркінгом вийшла невдача: оскільки безкоштовні паркінги, звичайно, забиті завжди, то люди ліплять машини як тільки можуть на них, іноді залазячи на заборонену територію. Отак і ми послідували прикладу деяких машин і стали половиною своєї на біло-червоний бардюр. За що і отримали, після повернення, штраф в 220 шекелів.
	Більшість ресторанів в Ізраїлі - кошерні, про що свідчать написи біля назви ресторану, а також отакі от таблички на стінах в середині ресторану - сертифікати кошерності. Звичайно, частині туристів, так само як і частині місцевого населення,
особливо мусульманського і християнського, це не важливо, але для приваблення більшої кількості клієнтів такий сертифікат просто необхідний. Та і для неєвреїв, які знають, в чому полягає суть кашруту, такий сертифікат є гарантією якості того, що можна з’їсти в ресторані. Дивився я якось в одному фільмі про Ізраїль, що отримати і утримати за собою такий сертифікат не дуже просто. Існує спеціальна державна служба, яка пов’язана з головним равінатом країни, в якій працюють спеціальні експерти по кашруту. Їх робота полягає в тому, щоб зранку прийти в ресторан, запалити вогонь, на якому буде готуватись їжа, з відповідним благословенням (бо хто їх знає, тих кухарів, чи промовлять вони самі благословення, чи ні), розбити всі яйця, що мають бути використаними впродовж дня і викинути ті, в яких є кров (бо вживати її в їжу заборонено в книзі Левіт), перевірити зелень та овочі, чи немає там випадково комах (яких теж заборонено вживати в їжу), і так далі. Якщо хоч щось не так, інспектор може просто зняти і забрати табличку з сертифікатом. Наївшись гарненько в одному з таких ресторанчиків,
ідемо на пляж, де в останній раз перед від’їздом насолоджуємось лагідним морем. Ну це люди насолоджувались, а мені плавати не можна, тому я колупався в пісочку з пляжним приладдям, яке тут задарма лежить на пляжах для малих діточок.
На жаль, скоро наближався вечір, і пора було їхати назад в Єрусалим. Над горами сходив місяць, а в Єрусалим ми в’їжджали майже поночі...