Йдемо снідати, прощаємось з власниками ферми і дізнаємось від них, що поки ми тут вмивались і вдягались, прокинулась Катла, яка хоч і не дуже великий, але вулкан, розтопила лід на Мирдалйокуль (Mýrdalsjökull), і потік води змив міст на нашому шляху в декількох десятках кілометрів на схід по дорозі номер 1, тобто на нашому шляху. Але існує об'їздна дорога навколо льодовика Мирдалйокуль і трошки меньшенького на схід від нього Елафьялайокуля (Eyjafjallajökull). Останній, незважаючи на свою майже невимовну назву, став рік тому відомим всьому світу, коли вулкан, що живе під ним, вирішив прокинутись і запорошити своїм пилом пів-Європи. Дорога, яку нам пропонували, була завдовжки всього кілометрів 200 замість 20... по грунтовці або камінцях... і певно доведеться переїхати пару річок... Але ж ми приїхали за пригодами, та і десь там на сході на нас вже чекає інша ферма. Отже набираємо термос чаю і в дорогу! Ось як виглядає тут земля... 
... і квіточки з вранішньою росою. А ось тут я намалював шлях, який нам доведеться подолати сьогодні.
Хрестиками позначені зліва направо місце сьогоднішньої ночівлі, мис Дирхолаей та містечко Вік, після якого і залило міст. А зеленим зі стрілочками - дорогу, по якій доведеться проїхати, щоб обігнути льодовик. Ніби однакова по довжині дорога - що по трасі номер 1, що в об’їзд, якщо не зважати на відсутність траси в другому випадку, середню швидкість руху не більше 30 км/с і силу-силенну сюрпризів. Але сюрпризи потім. Спочатку - по раніше наміченому маршруту.
Прямо в містечку, якщо три хатки і два готелі можна назвати містечком, є водоспад, Скогафос, наша перша зупинка. Всі великі водоспади захоплюють подих, але твій перший водоспад залишає найсильніші враження: тонни води ллються з висоти в 60 метрів, розбиваючись об поверхню неглибокою річечки, від якої вверх піднімаються стовпи пари і бризків, а якщо стояти близько і підімається вітер, опиняєшся під потужним дощем. А якщо піднятись на гору, потужний і грізний водоспад перестає бути таким страшним, і біля нього можна спокійно посидіти в квіточках чебрецю, який тут вище п'яти сантиметрів не росте, і подивитись на кізочок, що повільно жують травичку.
Їдемо далі на схід по трасі номер 1. Погода змінюється буквально кожні півгодини, так само як і пейзаж, і на зміну сонечку приходить стіна сірого дощу, а на зміну чорній землі з камінцями - цілі галявини красивих квіточок. В принципі, природа тут дуже бідна на кількість видів рослинок, але ті, що є, вражають своєю красою. Здається, що коли хтось відбирав квіточки, щоб засадити цей острів, керувався принципом: не кількістю, а якістю. Ось і я весь красивий тут сиджу в квіточках :)
Наступна зупинка - маленький півострів Дирхолаей (Dyrhólaey), де живе багато-багато пташок, серед яких і смішні тупіки - пінгвіни, які вміють літати. Насправді Дирхолаей колись був островом, вулканічного походження, як і все тут, але з часом якось "приріс" до острова. Хоча люди сюди купами і не ходять, тупіки і чайки так звикли до туристів, що самі позують для фотокамери, підлітаючи дуже близько або підпускаючи до себе. Вся оця скеля, схожа на арку - дім для тисяч чайок, тупіків і якихось ще невідомих мені птиць.
Але головне тут, напевно, саме море - з такої висоти воно блакитне і неймовірно красиве. А десь далеко з нього виглядають скелі, що називаються пальцями троля (Reynisdrangar).
Далі відвідуємо все-таки містечко Вік, їмо, заправляємо машину і вперед, точніше назад - на схід, об'їжджати два льодовика. По дорозі зустрічаємо ще один відомий водоспад - Сеяландсфос (Seljalandsfoss). Відомий він тим, що його можна обійти з іншого боку. Враховуючи, що "спереду" до водоспаду взагалі підійти важко, то така перспектива є справжнім шансом заглянути в серце водоспаду. Ось він тут зліва (це спереду) і справа (з середини).
За містечком Гелла (Hella) звертаємо з дороги номер 1 на квазі-дорогу номер 272, яка пізніше перейде в на-пів-дорогу 26, та в свою чергу в на-чверть-дорогу F225, а та ще в купу інших взагалі-не-доріг... На на-пів-дорогах з-під колес летить каміння, а за машиною здіймається курява. На квазі-дорогах каміння теж летить, але тут воно не спеціально насипане будівельниками, а природне, і його значно менше, а отже пилюки більше. На на-чверть-дорогах каміння майже немає, проте є сюрпризи у вигляді річок. Одні з них просто перетинають дорогу впоперек, такі річки не страшні, оскільки є дорога - значить їх хтось переїжджав. Гірше з тими річками, які з’являються після чергового танення льодовиків - такі "річечки", можуть раптово протекти вздовж дороги, тобто замість неї, метрів 20-40.
Скоро наближаємось до Гекли (Hekla) (ось вона зліва зверху) - одного з найпотужніших, і при цьому постійно діючих, вулканів в країні, про що говорять безкінечні лавові поля, схожі на хвильки з землі, і поля чорної землі і каміння, які простягаються на кілометри від гори. Сидячі на такому ґрунті, уявляєш, що ти на іншій планеті, бо тут нема ні людей, ні тварин, ні навіть рослинності, окрім поодиноких малюсіньких квіточок. І хоча висота Гекли всього 1491 метр, від блиску її крижаної вершина і яскравих свідоцтв її бурхливого життя стає якось моторошно, і ти вкотре згадуєш, що стоїш на острові вулканічного походження... Ще й холодний вітер збиває з ніг, а температура тут біля гори всього +3 градуси. До речі, Геклу в середньовіччя називали воротами в пекло...
Оточуючий ландшафт теж не припиняє змінюватись - їдемо то по рівнинах, то по горах, кожен раз трясучись від страху, спускаючись по крутих і заплутаних схилах. З початком чергового дощу під'їжджаємо до першої річки. Посеред неї стоїть рятувальний тракторець про всяк випадок, але подивившись на двох попередників і стиснувши зуби, переїжджаємо... навіть успішно переїжджаємо, якщо не зважати не воду, яка в одному місці хлюпалась через капот. Далі річки пішли одна за одною, але тракторців вже не було...
По дорозі F225 наштовхуємось на ціле намисто озер - Льосмундарвант (Löðmundarvatn), Ліфрарафьяллаватн (Lifrarafjallavatn), Домадальсватн (Dómadalsvatn), Фростастасаватн (Frostastaðavatn) і Килінгаватн (Kýlingavötn), які доводиться об'їжджати по горах, або просто навколо біля самого озера.
На щастя, річки на місці доріг - не єдині сюрпризи, є і багато приємних: кожен раз, як піднімаєшся на наступну гору чи об'їжджаєш її, твоєму погляду відкриваються все нові і все більш дивовижні картини - і льодові шапки гір, інколи схожі на казкові фігурки, і самі гори, що в залежності від складу і рослинності на них, можуть бути і чорними, і червоними, і зеленуватими, і навіть бузковими іноді, якщо вкриті кущиками чебрецю.
А ось так ці льодовики виглядають зблизька (справа вгорі) - брудні і крихкі. Насправді, це лише ті їх частини, що з якихось причин сповзли нижче, але не встигли розтанути, навіть незважаючи на температуру повітря вище нуля. А справа знизу - ще одна річечка-замість-дороги...
І хоча полярне коло близько, опівночі сонце сідає за горизонт і приходить... ні, не ніч, а вечірні сутінки, які дуже швидко змінюються вранішніми. Так із заходом Сонця в'їжджаємо в нову добу. І коли вже просто втомлюєшся дивуватись всім цим озерам, льодовикам, річкам, на твоєму шляху з’являється гора, закутана в білу хмару, в яку хоч-не-хоч, а їхати треба. Висота близько 800 метрів над рівнем моря, дорога ґрунтова, невідома, видимість метрів п'ять з фарами... Рухаєшся зі швидкістю ледь не 10 км/год майже помацки. Починається новий день.
Немає коментарів:
Дописати коментар