Ніч була занадто довгою. Після пошуків дороги в горах, нескінченних річок, туману, хмар, вибрались на дорогу 208, яка врешті решт привела на милу серцю дорогу номер 1. На годиннику третя ночі. До Хоулмура (Hólmur), нашої наступної ферми, куди ми мали потрапити ще ввечорі, ще кілометрів двісті, хоч і по рівній дорозі. А рівна дорога без гір і екстриму заколисує, і доводиться ставати посеред неї тричі і просто спати. Але годині о сьомій ранку нарешті дістаємось ферми і ... знову засинаємо в машині, бо всі сплять і нікого знайти неможливо. Тільки о восьмій прокидаються власники ферми і, нагодувавши сніданком, відправляють нас ... знову спати в затишну кімнату. Після недовгого обговорення з цими милими людьми, яких звуть Гудрун і Магнус, вирішуємо залишитись у них і на наступну ніч, а тому спокійно спимо до обід і вирушаємо в місце, де цілий рік зима.
Льодовик Ватнайокуль (Vatnajökull), третій в світі по величині після Антарктиди і Гренландії, добре видно прямо з вікон їдальні. Все туристичне життя в навколишніх фермах і містечках сконцентроване на ньому: піші, лижні, санкові екскурсії на льодовик, айсберги, що відколюються від нього і пливуть в море, водоспади на річках, що беруть початок на Ватнайокулі. Одна компанія навіть пиво з цією назвою робить, використовуючи для нього воду з розтопленого льоду з Ватнайокулю. І десь тут знімали 14-тий фільм про бонда, "Вид на вбивство". Але нас перш за все цікавить сам льодовик, тому сідаємо в машину і їдемо прямо на гору в частину льодовика з назвою Скалафельсйокуль (Skalafellsjökull), звідки проводяться екскурсії на санках, точніше на скі-ду. Обідаємо в кафе, дізнаємось від офіціанта, що туман, через який страшно було навіть заїжджати на гору, ніяка не завада. І вирушаємо на чотирьох санках з двома парами інших туристів і двома провідниками.
Перша частина дорога була в тумані, але коли піднялись вище, туман закінчився, очі засліпило яскраве сонечко і білий-білий сніг. Напевно, таке яскраво-блакитне небо можна побачити лише з літака. На жаль, нижче все-таки лежав туман і побачити обіцяні в рекламі breathtaking views з гори не вдалось, але їх і так вистачало. Ось і я тут примостився на скі-ду. На жаль, костюму на мій розмір не знайшлось, і довелось кататись в рюкзаку. Повертались назад по тій самій дорозі в отакому от тумані, як зліва внизу. А справа внизу - це вид з гори на одну з гірських річок, яка виходить на рівнину одним потоком, а потім розливається на багато річечок, і унеможливлює подорож по цьому острову на машині не 4х4.
З’їхавши з гори, продовжуємо шлях на схід до затоки Йокульсарлон (Jökulsárlón), назва якої буквально означає "льодова лагуна", - місця, де від льодовика Ватнайокуль відколюються шматки, сповзають в затоку, перетворюючись при цьому формально на айсберги, і пливуть в море.
По дорозі на кожному кроці зустрічаємо баранчиків, що мирно пасуться на схилах гір і гублять іноді клаптики свого одягу, і продовжуємо дивуватись різноманітності і різнобарвності гір, деякі з яких схожі на величезні старовинні замки з верхівками в хмарах.
А ось і Йокульсарлон і кораблико-машинки, на яких проводять екскурсії по ньому.
Але нам пощастило: окрім нас на останню екскурсію сьогодні було бажаючих тільки парочка бельгійців, і тому в плавання по затоці з двома екскурсоводами ми вирушили на надувному моторному човні. Тільки відпливли від берега, з води висунулись голови тюленей.
А далі один за одним пішли айсберги - білі, блакитні, сірі, чорні і навіть смугасті. Екскурсоводи розказали, що блакитними є лише "свіжі" поверхні айсбергів, тобто ті, що тільки недавно перевернулись до гори ногами. Потім вони біліють. Ну а чорний осад як в шарах, так і на всій поверхні утворюється від пилу вулканів, що періодично шумлять тут.
Самі ж частинки льоду прозорі і чисті, і, гризучи такий шматочок, відчуваєш, що п'єш джерельну воду, якій роки, а то і століття.
Надивившись на всю цю неземну красу, отакі айсберги, схожі на пиріг, зголоднівши, і замерзнувши від льодяного мокрого вітру над затокою, не можна утриматись від стаканчика гарячого чаю з сендвічем від тролей і пончиком в шоколаді в місцевому кафе :) Столики стоять прямо на вулиці, але тим, хто плавав поміж таких крижин, температура в +5 градусів не завадить.
А підкріпившись, можна і подивитись на те, як ці крижані велетні випливають із затоки в широке море, а точніше в справжній океан (справа знизу).
Вечоріє, але в цій країні білих ночей поняття день і ніч плутаються. Спати зарано, і в останні години дня вирушаємо в Скафтафель (Skaftafell) - національний парк, яким ісландці, певно, дуже пишаються, оскільки саме в ньому росте ялинка, що є найвищим деревом в країні, і взагалі є не просто дерева, а цілий-цілісінький ліс! Насправді ця ялинка не вище наших середніх ялинок, а більшість дерев в лісі - карликові берізки висотою в один-півтора метри, але для полярного кола це і так величезне досягнення.
Окрім карликових дерев і кущиків в цьому лісі, що розіслався по горах, є і квіточки з травичкою, і мох, і дуже дивні грибочки. А глибоко в горах знаходиться ще одне привабливе для туристів місце - водоспад Свартіфос (Svartifoss), який хоч всього 20 метрів заввишки, але падає з дивовижної скелі, яка складається з майже правильних гексагональних стовпів. Їх уламки можна знайти поряд з водоспадом. А це я на зворотньому шляху заліз на верхівку карликової берізки.
Сьогоднішній день видався довгим і по-справжньому зимним, хоч на календарі тільки 10-те липня - сама середина літа в цій півкулі. І з такими зимовими враженнями, намилувавшись черговим заходом сонця, майже опівночі відправляємось на ферму спати. Завтра буде новий день і нові пригоди...
Немає коментарів:
Дописати коментар